«Хочу допомогти змінити ставлення суспільства до дітей ромського походження»— Марина Скорейко

Нещодавно декілька медіа облетіла новина про те, що дівчинку ромської національності удочерили. 27-річна Марина Скорейко з Чернівців самостійно удочерила дівчинку на ім'я Емілія, від якої після народження відмовилися не лише біологічна мати, а й ще чотири кандидати на удочеріння. «Жянес» вирішив поспілкуватись з пані Мариною та розпитати про материнство,  систему усиновлення в Україні, подолання упереджень і виховання доньки без стереотипів. 

«Чим більше я дізнавалася про ромів, тим сильніше зростала моя зацікавленість їхньою культурою»

— Що стало для Вас головним поштовхом — вирішити удочерити саме ромську дівчинку?

— Напевно, усе почалося зі сну. Мені наснилася темноволоса дівчинка. І коли я прокинулася, чомусь одразу подумала, що це дитина ромського походження. Після цього, вже в підлітковому віці, я почала більше цікавитися ромською культурою та історією. Усвідомила, що насправді майже нічого не знаю про ромську спільноту. Тому почала шукати інформацію самостійно: дивилася відео на YouTube, читала матеріали, слухала інтерв’ю та знайомилася з різними історіями. Чим більше я дізнавалася про ромів, тим сильніше зростала моя зацікавленість цією культурою. Згодом я зрозуміла, що хотіла б виховувати саме ромську дитину. Це бажання сформувалося поступово — через знайомство з культурою, історією та людьми, а не було спонтанним рішенням.

_{Фото з особистого архіву надані Мариною Скорейко}

— Як Ви дізналися, що дитинка має ромське коріння, що її батьки роми? Це було якось вказано, зафіксовано? Чи Ви визначили за кольором шкіри, волосся?

—Так, це було офіційно зафіксовано. Дитина має статус «відмовної» (від якої відмовились батьки - ред.), однак відомо, що її біологічна мати є ромкою, так само як і бабуся по материнській лінії. Інформація про батька відсутня, його особу не встановлено.

— Чи є якісь внутрішні правила визначення походження дітей?

— Коли дитина отримує статус сироти та може бути влаштована в сім’ю, в її анкеті обов’язково зазначаються основні відомості про неї. Зокрема, це вік, стать, стан здоров’я, а також національність, якщо вона визначена відповідно до походження та даних про біологічних батьків. Ця інформація надається потенційним усиновлювачам для того, щоб вони могли отримати повне уявлення про дитину. Водночас для частини людей питання національності досі залишається чутливим, а іноді навіть стає своєрідним табу, що може впливати на їхнє рішення щодо усиновлення.

«За дитиною роками закріплюється «медичний багаж», який не завжди відповідає її реальному стану здоров’я»

— Ви пройшли через систему усиновлення дитини. Як працює ця система? Чи правильно зрозуміли з Ваших інтерв'ю іншим медіа, що дітям приписують неіснуючі діагнози, аби вони залишилися в дитбудинках?

— Так, це проблема з якою сьогодні намагаються активно боротися. Йдеться не стільки про навмисне встановлення неправдивих діагнозів, як це іноді траплялося раніше, скільки про ситуації, коли дітям, від яких відмовилися в пологовому будинку або лікарні, фіксують велику кількість медичних діагнозів і станів.

Частково це пов’язано з особливостями системи фінансування та догляду за такими дітьми. У результаті в медичній документації дитини може накопичуватися значний перелік діагнозів, який супроводжує її під час подальшого влаштування до закладу інституційного догляду чи під час пошуку сім’ї. Саме ці відомості надалі озвучуються потенційним усиновлювачам або прийомним батькам. І вони нерідко сприймають їх як остаточний та беззаперечний медичний висновок. Водночас на практиці частина таких діагнозів може з часом не підтвердитися, втратити актуальність або виявитися попередніми припущеннями, характерними для раннього віку дитини.

Тому фахівці наголошують на важливості ретельного медичного обстеження та перегляду стану здоров’я дитини перед ухваленням рішень щодо її подальшого влаштування. Це допомагає уникнути ситуацій, коли за дитиною роками закріплюється «медичний багаж», який не завжди відповідає її реальному стану здоров’я.

«Люди часто переконані, що усиновлювати дитину може лише подружжя, хоча це не відповідає дійсності»

— З якими труднощами або стереотипами Ви зіткнулися під час усиновлення та після нього?

— Я зіткнулася з багатьма стереотипами. Насамперед через свій вік. Коли я розпочала процес усиновлення, мені було 23 роки. Для народження власної дитини це вважається цілком нормальним віком. Але щодо усиновлення, то багато хто сприймав мене як надто молоду. Часто доводилося чути: «У тебе ще все попереду», «Ти ще знайдеш своє щастя», «Для усиновлення ти занадто молода».

Особисто я вважаю, що молодий вік усиновлювачів може бути перевагою. Саме молоді батьки часто мають більше сил, енергії та бажання активно проводити час із дитиною, подорожувати, відкривати для неї світ і створювати справді насичене дитинство. Другий стереотип був пов’язаний із тим, що я не перебуваю в шлюбі. Саме це викликало найбільший резонанс. Після того, як я розповіла свою історію в соціальних мережах, отримала сотні повідомлень із запитаннями: «Як вдалося усиновити дитину без чоловіка?», «Як обійшли закон?», «Хіба це дозволено?».

_{Фото з особистого архіву надані Мариною Скорейко}

Зрештою я почала відповідати зустрічним запитанням: «Хто вам сказав, що це заборонено?». Насправді в законодавстві немає норми, яка б забороняла усиновлення самотній людині. Це радше поширений суспільний стереотип, який багато хто сприймає як факт. Люди часто переконані, що усиновлювати дитину може лише подружжя, хоча це не відповідає дійсності.

«Я зрозуміла, що хочу допомогти змінити ставлення суспільства до дітей ромського походження. Мене дуже засмучувало те, що деякі люди відкрито заявляють про небажання усиновлювати ромських дітей лише через їхнє коріння»

Третій стереотип стосувався мого усвідомленого бажання усиновити саме дитину ромської національності. Для багатьох це було незрозумілим або навіть дивним. Дехто запитував, чому саме ромська дитина. Адже нерідко кандидати на усиновлення висловлюють небажання усиновлювати дітей ромського походження.

Інші вважали, що моє рішення було надто емоційним або інфантильним, адже початковий поштовх до цього бажання справді був пов’язаний зі сном, який я побачила ще в юності. Проте з часом це перестало бути просто мрією чи символом. Після того, як я почала вивчати ромську культуру, спілкуватися з представниками громади та знайомитися з історіями ромських дітей — у мене сформувалося чітке й усвідомлене переконання. Я зрозуміла, що хочу допомогти змінити ставлення суспільства до дітей ромського походження. Мене дуже засмучувало те, що деякі люди відкрито заявляють про небажання усиновлювати ромських дітей лише через їхню національність. Знайомлячись із такими дітьми, я побачила в них величезний потенціал, багато природних здібностей, таланту й життєвої енергії. На жаль, часто ці можливості залишаються нереалізованими через упередження та стереотипи, через які таких дітей нерідко оминають увагою. Саме тому для мене це рішення було не випадковим, а глибоко усвідомленим і ціннісним вибором.

«У непрості часи, коли навколо так багато тривог і випробувань, поява дитини стала для нас джерелом світла, надії та щоденної радості»

— Як змінилося Ваше життя і Ваша родина після появи доньки?

— Кардинально. Моє життя змінилося в усьому — від повсякденного побуту до мрій, цінностей і ставлення до різних життєвих ситуацій. Наприклад, раніше я могла бути більш категоричною у своїх судженнях про материнство чи про жінок, які опинилися в складних життєвих обставинах. Після того, як я сама стала мамою, я почала значно краще розуміти їхній досвід, труднощі та переживання.

Я усвідомила — наскільки важливо для дитини бути поруч із мамою, наскільки цінним є материнський зв’язок і як багато зусиль іноді потрібно докласти, щоб його зберегти. Багато моїх поглядів на виховання дітей також змінилися. Материнство зробило мене більш чутливою, ніжною та турботливою. Я відчуваю, що змінилася як людина: і в характері, і в ставленні до життя, і в тому, як сприймаю інших людей. Зміни торкнулися не лише мене. Моя родина теж пережила важливий етап. Я — найстарша донька в сім’ї, а моя дитина стала першою онукою для моїх батьків. Вони вперше стали бабусею і дідусем, і це принесло в наше життя особливу радість. У непрості часи, коли навколо так багато тривог і випробувань, поява дитини стала для нас джерелом світла, надії та щоденної радості. Вона дала нашій родині нові сенси й нагадала, заради чого варто рухатися вперед.

«Мені здається, що вона має особливий дар — відкривати людей до себе. Вона дуже харизматична, відкрита й життєрадісна дитина» 

— Чи намагаєтеся Ви зберегти та підтримувати ромську культуру і традиції у вихованні дитини? Якщо так, то як саме?

— Я живу в Чернівецькій області, і, на жаль, у нас немає організацій чи спільнот, які б системно підтримували саме ромську культуру та створювали простір для спілкування ромських родин.

Для мене дуже важливо, щоб моя донька мала можливість зростати в ромському середовищі, спілкуватися з іншими ромськими дітьми, відчувати свою культурну належність і бачити людей зі схожим життєвим досвідом. Саме тому зараз я перебуваю в процесі усиновлення другої дитини й також хотіла б, щоб це була дівчинка ромського походження. Мені здається важливим, щоб діти мали поруч близьку людину, з якою їх поєднуватиме не лише родина, а й спільне культурне коріння. Я хочу, щоб мої доньки росли разом, підтримували одна одну та мали відчуття належності до своєї спільноти.

Іноді я жартую, що підтримую ромську культуру тим, що ми з донькою ведемо дуже активний спосіб життя. Ми багато подорожуємо. Рідко сидимо на місці, постійно кудись їдемо, відкриваємо нові місця, знайомимося з людьми. Наше життя справді можна назвати «життям на колесах». У своїй доньці я також бачу яскраво виражені творчі здібності. Вона дуже музична, любить танцювати, активно реагує на музику. Я планую підтримувати ці таланти й надалі, допомагаючи їй розвиватися в тих видах мистецтва, до яких вона має природний хист. Особливо помітними є її любов до музики і танцю. Незважаючи на те, що наша родина не пов’язана професійно з мистецтвом і вдома немає спеціального музичного середовища, ці здібності проявляються в неї дуже природно й органічно.

_{Фото з особистого архіву надані Мариною Скорейко}

Крім того, мене вражають її соціальні навички та емоційний інтелект. Вона легко знаходить спільну мову з людьми, швидко встановлює контакт навіть із незнайомцями. Буває, що людина спочатку виглядає стриманою або навіть демонструє, що не дуже любить дітей, але достатньо кількох хвилин спілкування з Емілі — і між ними вже виникає контакт, з’являються усмішки та взаємна симпатія. Мені здається, що вона має особливий дар — відкривати людей до себе. Вона дуже харизматична, відкрита й життєрадісна дитина. Я часто замислююся над тим, звідки в неї такі риси. Адже сама я більш стримана, менш емоційна й не надто соціальна людина. У мене немає особливої схильності до музики чи сцени. Тому мені цікаво спостерігати, як у доньці так яскраво проявляються ці таланти та риси характеру. Навіть попри те, що вона не зростає в середовищі, де їх спеціально розвивають.

«Для Емілії важливо не лише називати мене мамою, а й підкреслювати: «Це моя мама». Наче вона хоче поділитися зі світом своєю радістю й упевненістю в тому, що має людину, яка належить саме їй»

— Які моменти у Ваших стосунках з донькою стали для вас найзворушливішими або найважливішими?

— Напевно, найбільше мене змінило саме материнство, а особливо той особливий зв’язок, який виникає між мамою і донькою. Це дуже глибоке й зворушливе почуття. Мені здається, що донька по-особливому змінює жінку. Саме вона допомагає відкрити в собі нові грані жіночності, турботи, ніжності та любові. У нас із донечкою було багато моментів, які зробили наш зв’язок міцнішим. Одними з перших стали пережиті хвороби. Саме тоді вперше по-справжньому відчуваєш материнський страх — страх втратити дитину. Коли вона маленька, хворіє, перебуває в лікарні, хочеться захистити її від усього світу й забрати весь біль на себе.

Я часто кажу, що було три особливі моменти, які по-справжньому зробили мене мамою. Перший стався одразу після усиновлення. Ми вийшли на прогулянку, зайшли до магазину, і хтось звернувся до мене словами: «Мамочко з дитиною, проходьте». У той момент у мене навернулися сльози. Я вперше почула, як мене називають мамою. І раптом усвідомила: так, я мама, а це — моя дитина. Другий момент настав тоді, коли я сама почала звертатися до неї словами: «Донечко, ходи до мами». Здавалося б, це прості слова, але саме в них поступово народжується нова реальність і нова роль. А третій, мабуть, найважливіший момент — коли Емілія сама вперше назвала мене мамою. Це сталося не одразу, їй було майже рік. Але коли я почула це слово від неї, відчула щось неймовірне.

Зараз у нас новий етап. Емілії два роки і чотири місяці, і останнім часом вона дуже впевнено говорить усім: «Це моя мама». Нещодавно ми були в магазині, я розраховувалася на касі, а вона звернулася до продавчині й сказала: «Це моя мама». Люди, які не знають нашої історії, зазвичай усміхаються й розчулюються. А ті, хто знає, що я її удочерила, часто не можуть стримати сліз. Так реагують мої знайомі, колеги, пацієнти і навіть моя мама.

У такі моменти особливо гостро розумієш, наскільки дитині потрібна мама. Не просто доросла людина поруч, а саме мама — її мама. Для Емілії важливо не лише називати мене мамою, а й підкреслювати це: «Це моя мама». Наче вона хоче поділитися зі світом своєю радістю й упевненістю в тому, що має людину, яка належить саме їй. І для мене це ще раз доводить: для дитини найважливішими є любов, безпека і відчуття приналежності. Не має значення, чи пов’язують маму й дитину кровні узи. Важливо, щоб поруч була людина, яку можна назвати своєю мамою і яка безумовно любитиме, захищатиме й підтримуватиме.

«Сьогодні я дивлюся на свою доньку насамперед як на українську дитину. Я щиро сподіваюся, що в міру її дорослішання ми разом зможемо руйнувати все більше стереотипів щодо дітей ромського походження. Вірю, що вона виросте яскравою, успішною, доброю людиною і стане прикладом для інших»

— Що б Ви хотіли сказати людям, які досі мають упередження щодо ромської спільноти або бояться усиновлення?

— Знаєте, я ніколи не скажу людям: «Беріть на виховання дітей ромської національності лише тому, що це зробила я». Мені здається, що людина, яка має певні упередження чи стереотипи, насамперед повинна попрацювати над власним сприйняттям.

Потрібно, як свого часу зробила я, не просто вірити чуткам або поширеним уявленням, а намагатися розібратися в питанні глибше. Навіть зараз мені пишуть у коментарях: «Вона виросте і буде красти», «Вона буде брехати», «Вона тебе покине». Але звідки беруться такі твердження? Найчастіше тому, що хтось колись це сказав, десь це показали у фільмі або люди звикли повторювати чужі слова, не замислюючись над їх правдивістю.

Я не народилася без стереотипів. У свої 14 років я теж чула всі ці поширені упередження. Але різниця в тому, що я почала ставити собі запитання: чому так говорять? Наскільки це відповідає дійсності? Я почала читати, дивитися інтерв’ю, слухати подкасти, знайомитися з історіями успішних і талановитих людей ромського походження. І поступово ці стереотипи почали руйнуватися. Спочатку в голові з’являються сумніви, а потім приходить розуміння, що багато речей, у які ти вірила, насправді не мають під собою жодних підстав. Тоді вже не хочеться підтримувати ці упередження. Навпаки, виникає бажання протистояти їм і показувати іншу реальність.

Сьогодні я дивлюся на свою доньку насамперед як на українську дитину. Вона ще дуже маленька, і минуло надто мало часу, щоб робити якісь гучні висновки чи заяви. Але я щиро сподіваюся, що в міру її дорослішання ми разом зможемо руйнувати все більше стереотипів щодо дітей ромського походження. Я вірю, що вона виросте яскравою, успішною, доброю людиною і стане прикладом для інших. Можливо, саме її життєва історія та досягнення вплинуть на суспільство значно сильніше, ніж будь-які мої слова.

Іноді я жартую, що зараз просто виховую людину, яка колись сама продовжить цю боротьбу. Людину, яка не соромитиметься свого походження, а навпаки — пишатиметься ним. Мене часто запитують, чому я не приховую ромське походження доньки. Відповідь дуже проста: якщо приховувати це, то фактично підтримувати ті самі стереотипи, ніби в цьому є щось ганебне. А я хочу, щоб моя донька росла з відчуттям гідності та впевненості в собі. Щоб вона могла сказати: «Так, я ромського походження. Я виросла в люблячій родині, моя мама — українка, я — громадянка України, і я пишаюся собою».

Моє завдання як матері — допомогти їй зберегти цю гідність, повагу до свого коріння та впевненість у власній цінності.