Вони зламали стереотипи: історії ромів-медиків, які втілили мрію

27 липня 2023 р.
Яковенко Роман

Стереотипи та упередження є складовою життя будь-якої людини. Здебільшого саме вони обумовлюють помилкове ставлення до ідей, явищ, часто призводять до хибних висновків про людину чи цілу групу. Роми - спільнота, яка розвивається і не є однорідною. Однак, роми, які є представниками різних професій, часто зіштовхуються зі стереотипами навіть сьогодні. Журналісти  “Жянес” поспілкувались та зібрали історії ромів-медиків з різних куточків України. 

Артур Іваненко (історія №1)


Артур Іваненко – ром за походженням, народився в Херсоні, там в Херсонському медичного коледжу і здобував освіту. Вступав після 9-го класу, адже зіткнувся з дискримінацією з боку вчителів, які вважали, що місце ромів на ринку. Серед бажаних професій був: ювелір та перекладач. Вибір припав на перший варіант, адже він був доступний після 9-го класу. 
 
“Після закінчення коледжу, я працював два місяці зубним техніком в міській лікарні і зрозумів, що бажаю розвиватися далі, отримати вищу освіту в галузі стоматології. У 2014 році переїхав до Одеси і вже за 4 роки отримав диплом "Лікаря-стоматолога". Після завершення навчання повернувся до рідного Херсону, де пройшов інтернатуру тривалістю 2 роки. На завершення стажування я отримав роботу в міській лікарні, а також працював в найкращій приватній клініці Херсону. Проте, життя змінилося, і через війну в Україні мені довелося покинути своє рідне місто”. 
 
Хлопець з позитивом згадує навчання в університеті, де знайшов чимало друзів різних національностей. В групі були: українець, єврей, ром, вірмен, палестинець та молдованин. Під час навчання вони не лише отримували знання зі стоматології та загальної медицини, але й вивчали культуру один одного. Артур каже, що вони стали однією сім'єю і відвідували одне одного після навчання аби поласувати національними стравами.
 
Під час навчання та роботи, йому неодноразово доводилось зіштовхуватись з неприємними висловлюваннями в свій бік, зокрема від викладачів та оточуючих, які не здогадувались про національну приналежність:
“Я добре пам'ятаю моменти, коли викладачі університету наводили приклади стосовно ромів, якщо хтось з нас не вивчив матеріал. Вони завжди говорили: "Якщо ви не будете вчитися, то будете, як роми, стояти на привозі". Тоді вся група регулярно відводили поглядом на мене, оскільки всі знали про мою національну приналежність, за винятком викладача. Та ж сама ситуація повторилася на роботі. Коли я тільки починав працювати і знайомився з колективом, один з лікарів пожартував стосовно ромів та стереотипів, не знаючи, що я сам є ромом. Після того, як він дізнався про мою національність, вибачився і сказав, що ніколи не бачив ромів, які б працювали в лікарнях.”
Протягом навчання та роботи хлопцю вдавалося розбити стереотипи про ромів, зокрема щодо освіти та працевлаштування в медичних закладах. Люди, що оточували Артура, проявляли інтерес до ромської культури. Це був один із способів поширення інформації про ромів та ламання стереотипів зсередини системи.
 
“Ніколи не забуду свою практику на третьому курсі університету, коли нас направили в міські лікарні. Я вивчав терапевтичну стоматологію протягом усього перебування там, а в кінці тижня до нашого кабінету завітав завідуючий хірургічним відділом стоматології у лікарні і запропонував навчити мене хірургічній стоматології. Я відмовився, кажучи, що не хочу бути хірургом взагалі, будь-що але не хірургія. Завідуючий посміхнувся і промовив: "Ну-ну, побачимо". Але життя склалося так, що моя основна спеціалізація зараз - хірургія. Я став лікарем-хірургом-стоматологом. Коли завідуючий побачив мене через п’ять років, то запитав: "Ну що, ніколи не будеш хірургом, як казав?" Ця ситуація нагадала мені одне правило: "Ніколи не кажи ніколи".
На запитання, що подобається хлопцеві у його професії відповідає “допомагати людям”. Артур пережив тривалу окупацію в Херсоні і навіть працював не тільки як стоматолог-хірург, але і як терапевт-стоматолог та ортопед, адже у місті не вистачало лікарів. 
 
“Стоматологи приносять посмішки на обличчя людей, і якщо людина після йде з посмішкою, це свідчить про те, що я роблю свою роботу правильно. Моя професія покращує здоров’я. Я розумію, що можу надавати користь суспільству та своєму народу. Сучасна стоматологія – це постійний розвиток, вона не стоїть на місці постійно є нові методики, матеріали, знання, які потрібно оновлювати, саме тому залишається правило «Все життя потрібно вчитись. Проте, найголовнішим для мене, чому зараз я стоматолог - моя професія пов’язана безпосередньо зі спілкуванні. Цей аспект для мене є важливим, адже працюючи в сфері стоматології ти також підвищуєш свої навички, як психолог та ламаєш стереотипи зсередини системи".

Олександр Баглаєнко (Історія №2)

Баглаєнко Олександр Григорович, видатний дитячий хірург, народився 27 грудня 1933 року в місті Ізюм. Виріс в багатодітній ромській родині, в якій виховувалось 9 дітей.  Після закінчення семирічної школи в місті Ізюм, юнак прийняв рішення вступити до Харківського механіко-технологічного технікуму. Проте, вже через рік зрозумів, що цей навчальний заклад не задовольняє його інтересів, тому повернувся в рідну школу і після її завершення вступив на педіатричний факультет Харківського медичного інституту.

Одним із факторів, що спонукали Олександра до вибору медичної професії, були неодноразові ситуації, коли він надавав першу медичну допомогу своїм друзям, які отримували поранення під час ігор з патронами, гранатами та снарядами, що були поширені після Другої світової війни. Ці випадки показали йому, як важлива і життєво необхідна може бути медична допомога.

Олександр Григорович навчався в інституті з успіхом і без труднощів. Вже на п’ятому курсі молодик, зробив важкий вибір на користь дитячої хірургії. Після завершення інституту йому було призначено роботу в дільничній лікарні села Шипувате, що знаходиться у Великобурлуцькому районі Харківської області. Пізніше, працював у Полтаві і паралельно протягом двох років навчався в клінічній ординатурі свого власного медичного закладу. У 1967 році в дитячій лікарні Кременчука було відкрите відділення дитячої хірургії, де 34-річного Олександра Григоровича запросили на посаду завідувача. На той час, вже досвідчений лікар стояв біля джерел створення і розвитку дитячої хірургічної служби у місті Кременчук, був її засновником і протягом 38 років – постійним керівником.


За своє життя лікар виконав понад 15 тисяч операцій, допомігши багатьом дітям повернути здоров'я та майбутнє. Баглаєнко був відомим як прекрасний фахівець та дослідник. Він публікував наукові статті, ділився своїм досвідом на міжнародних конференціях та брав участь у медичних програмах з обміну досвідом, був учасником європейських форумів хірургів в Німеччині – м. Берлін, Угорщині – м. Будапешт, Іспанії – м. Барселона, Ізраїлі. На базі міжрайонної дитячої хірургічної служби, яку очолював Баглаєнко О.Г., у 1992 р. була проведена V Всеукраїнська конференція дитячих хірургів України. В 2003 р. в міському конкурсі «Людина року» він став лауреатом у номінації «Лікар року».
 
Помер Олександр Баглаєнко 3 жовтня 2005 року, був похований на Новоміському кладовищі у Кременчуці. З початку 2005 року у місті щорічно проводиться турнір з боксу на його честь, який був організований Кременчуцькою спортивною федерацією боксу. Меморіальна дошка була встановлена на будівлі лікарні, де О.Г. Баглаєнко працював. 

Антал Шведченко  (Історія №3)

Ще один стоматолог з ромським корінням — Антал Шведченко родом з Ізюма, що на Харківщині. Після закінчення школи вступив до Харківського національного медичного університету, закінчив інтернатуру та спеціалізацію. Зізнається, що любов до медицини йому прищепила бабуся, яка присвятила своє життя педіатрії. 

“Влітку я часто їздив до бабусі і вона брала мене з собой на роботу. Мені доводилось спостерігати за нею і так сталось, що я закохався в медицину. Вирішив присвятити себе їй”.

Навчання в університеті згадує із посмішкою. Розповідає, що група була інтернаціональна, крім українців співкурсниками Антала були: дагестанці, азербайджанці, картвели, вірмени, іранці та сирійці. Попри різноманіття культур, всі сильно зблизились один з одним та навіть зараз підтримують теплі стосунки. 

Вже на інтернатурі хлопець знайшов роботу за професією. Він влаштувався до медичної частини Ізюмського приладобудівного заводу, де згодом і проходив спеціалізацію. Починаючи з 2015 року Антал працював у Ізюмській міській стоматологічній лікарні. Зізнається, що за час навчання та професійної діяльності не зіштовхувався з незручними запитаннями тим більше з утисками. 

“Я б не сказав, що під час навчання чи роботи були якісь прояви дискримінації в мій бік. Хоча, про те, що я ром - добре знали в моєму місті. Єдине, що зустрічалось - це жарти від людей, які не знали про мою ромську приналежність. Однак, як тільки дізнавались, то одразу приносили свої вибачення та намагались звести на “ні” незручну ситуацію“.

Найбільш привабливим в своїй роботі вбачає допомогу людям. Часто до стоматологів люди звертаються в моменти сильних страждань, тож бачити покращення стану для лікарів завжди приємно. 

“Люди приходять до мене з болем, я їм допомагаю, а потім отримую слова подяки і це те, що мотивує найбільше. Щасливі обличчя пацієнтів для мене найголовніше”. 

 
 
Читайте також: