Як дослідити історію, якщо ті, хто знає — мовчать, а ті, хто хоче — не «свої»?

Історія

Як працювати з історією геноциду, коли джерел майже немає, академія не готова слухати, а громади — не довіряють? У продовженні розмови з історикинею Ганною Абакуновою для «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» — про те, як досліджувати замовчуване, як говорити з тими, хто не хоче говорити — і як не втратити професійну та людську позицію, працюючи з історією, що досі лишається на марґінесі.

Довідка: Ганна Абакунова — українська історикиня, дослідниця геноцидів. Захистила PhD в Університеті Шеффілда (Велика Британія), нині викладає в Університеті Альберти (Канада), де читає перший у Північній Америці курс про геноцид ромів — з особливим фокусом на події в Україні під час Другої світової війни.

У продовженні епізоду «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» говоримо з Ганною Абакуновою про те, чому історія геноцидів на території України досі залишається невидимою — навіть у дослідницькому середовищі. За її словами, пошук джерел часто нагадує архівну лотерею, радянські назви маскують суть документів, а одна надважлива згадка іноді може бути захована у 450 сторінках бухгалтерії.

Слухайте також першу частину розмови: «А ти хто, щоб про це говорити?»: історикиня Ганна Абакунова про академічне право на голос

«Щодо євреїв — джерела існували, але вони не були виявлені. Бо архівна система в Україні фактично не працювала. Матеріали були некаталогізовані на регіональному рівні. Тобто ти приходиш в архів і, якщо пощастить, — уже в перший день знаходиш документ, наприклад, про створення гетто. І розумієш: це справжня знахідка. А можеш просидіти рік і не знайти нічого, окрім статистики — скільки корів чи свиней було вивезено, скільки хат спалено…»

На відміну від історії єврейського населення, де хоча б частина джерел була збережена, про трагедію ромської історії — часто немає навіть сліду:

«Щодо ромів — інформації майже немає. Передусім тому, що нацисти в багатьох випадках взагалі не реєстрували ромів — не те що за прізвищем та іменем, а навіть не присвоювали порядкових номерів. Іноді це були напівкочові або кочові табори, які німці просто зустрічали дорогою — і вбили. Тобто ми не маємо жодних даних про такі епізоди. Іноді — є коротка інформація: наприклад, “54 роми були вбиті”. А іноді — є повна інформація: імена, прізвища, родовід, вік, адреса. Але це треба шукати. Бо ця інформація розпорошена — і ми ніколи не знаємо, в яких саме вона документах».

Однак наявність джерел — лише початковий етап. Ганна Абакунова переконана: щоб дійти до моменту, коли справді хочеш знайти знання, зібрати інформацію, — потрібно передусім подолати власні упередження. Те, як ми ставимося до спільноти, з якою працюємо, часто визначає глибину дослідження більше, ніж будь-який архів. І саме тому, каже історикиня, не можна ігнорувати стереотипи, які закладаються ще в родині, у школі, в університеті — і які дослідник може несвідомо переносити у свою роботу.

«Я пам’ятаю, як один академік з Академії наук України, сказав мені: “Знаєш, це дуже добре, що ти вивчаєш ромів, але я тобі скажу, де справжні цигани. Вони отам живуть”. Тобто коли ти чуєш це від такої людини — поважного члена-кореспондента НАН України (і це була розмова всього 5-6 років тому), — ти розумієш, що стереотипи не просто живі, а їх досі продукують і поширюють навіть академіки. І тоді стає очевидно: далі ми так ніколи не просунемося…»

Те, як ми підходимо до історії спільнот, особливо травматизованих, — не лише про факти. Це завжди про довіру. У випадку ромів — її брак має глибокі історичні корені. Навіть сьогодні, коли все частіше є готовність до діалогу, ці травми відчутні. Вони окреслюють межі, за які не завжди пускають — навіть тих, хто приходить із щирим наміром почути. 

«Деякі спільноти дуже закриті — вони не хочуть взагалі відкривати свої традиції, культуру, взагалі нічого. Не хочуть, щоб до них приходили будь-які дослідники. І з одного боку я це розумію, що це ставлення має підстави: у нацистський період антропологи, психологи, біологи дійсно продукували це псевдознання — ми знаємо, що в межах євгеніки щодо ромів робилися “висновки”, що всі роми підлягають винищенню. Тобто роми навчилися: нікому не можна довіряти. Але з іншого боку — як будувати діалог зараз, коли ситуація змінилася? Коли є мета, дійсно, зрозуміти спільноту?»

Сьогодні вже недостатньо просто «записати». Дослідник має питати, слухати і співдіяти — не щоб говорити про громаду, а щоб говорити разом з нею. Саме так починається етика нового діалогу.

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі.