«Я теж так можу»: навіщо нам фільми про жіноче лідерство?

Культура

Документальні фільми не змінюють світ. Але вони змінюють оптику — показують тих, кого раніше було не видно. У цьому епізоді подкасту «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» — розмова про стрічку «Будь її голосом», про солідарність, що починається з відкритих дверей свого дому, і про те, чи можна бути лідеркою, просто підтримуючи іншу.

«Будь її голосом» — документальна стрічка про п’ятьох героїнь з різних регіонів України, які стали опорою для своїх спільнот. Фільм створений командою Суспільного у співпраці з ГО «Жінки в медіа» та Українським жіночим фондом. Журналістка Світлана Мялик побувала на презентації й почула живі враження, роздуми, коментарі творчинь та глядачів.

«Лідерство — це не обов’язок про те, щоб зібрати мільйон доларів, запустити масштабну донорську кампанію. Ти можеш бути лідеркою для своєї доньки. Або для подруги. Для сусідки. Мені важливо, щоб жінки це відчували. Саме тому ми показали настільки різні історії. Щоб кожна глядачка могла сказати: “Це я. Це моя історія. Я теж можу бути такою”», — переконана Анастасія Гудима, керівниця Департаменту розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного.

Режисерка проєкту «Будь її голосом» Олена Кривенко зізнається: було складно. Не зняти фільм, а саме обрати п’ять героїнь серед десятків гідних жінок:

«До нас звернулись наші партнери, Український жіночий фонд: давайте зробимо про жінок-активісток. Тема сестринства зараз дуже актуальна. Було складно, жінок багато. Тож ми вирішили: обираємо максимально різних — за досвідом, напрямками, регіонами… Цей проєкт — для жінок. Для тих, хто, можливо, живе в селі, дивиться серіали, і думає, що не може щось змінити. А потім бачить Людмилу Миколаївну з екрану — і розуміє: я теж можу».

Глядачі фільму — заступник директора Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай та виконавча продюсерка «Українського радіо» Юлія Шелудько — відзначають: такі історії вкрай потрібні. Бо саме локальні успіхи тримають суспільство.

Окрім того, переконаний Ігор Розкладай, жіноче лідерство для України — не нове явище. 

«В українській традиції завжди була повага до жінки. І те, що сьогодні ця повага десь втрачається — це не ок… Те, що ми побачили в цьому фільмі — оце наше глибоке, традиційне жіноче лідерство. Коли вона може, якщо треба, і паровоз, і танк дістати». 

Водночас правозахисниця, менеджерка проєктів ромського напряму Ради Європи Зола Кондур, яка понад два десятиліття займається питаннями прав ромських жінок в Україні та за її межами, переконана: реальні зміни відбуваються не завдяки фільмам, а завдяки конкретним діям і особистим ініціативам.

«Що я побачила на початку повномасштабного вторгнення? Наші ромські жінки змогли змінити ставлення до себе буквально за кілька тижнів. Вони відкрили свої будинки для всіх, хто тікав від війни».

Зола Кондур згадує, як у перші дні вторгнення її колеги з Ради Європи не мали де переночувати в Ужгороді. І тоді вона звернулася до ромської активістки Елеонори Кулчар.

«Я попросила Елеонору прийняти їх. Вона надала другий поверх свого будинку. Вони жили там місяць. І за цей час почали розповідати, наскільки в них змінилося ставлення до ромів, як вони побачили їх із зовсім іншої сторони».

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі.