“Я стояла в центрі, а кожен з них давав мені троянду”: Історії ромів-вчителів, які втілили мрію

Спогади про шкільне життя викликають яскраві емоції у більшості людей. Це період появи перших справжніх друзів, радість за свої успіхи, часто — боротьби зі складнощами, коли здається ніби від оцінки залежить життя та ще багатьох знакових моментів. Весь цей час поруч знаходяться викладачі. Вони не тільки навчають, а й підтримують, спрямовують, інколи навіть сварять. Напередодні 1-го вересня “Жянес” вирішив поділитись зі своїми читачами історіями двох педагогів ромського походження.

Олена Георгіївна — вчителька зарубіжної літератури та мистецтва. Близько 35 років життя вона присвятила школі, саме за вклад в українську освіту отримала вищу кваліфікаційну категорію та звання “Вчитель-методист”. Важливість навчання ще маленька Олена дуже добре розуміла. Її мати, хоч і була ромкою, але гарно навчалась та здобула середню-спеціальну освіту, мала чималий стаж роботи. Свій вибір стати викладачкою Олена зробила змалечку. Зізнається, що приклад тоді взяла з власної вчительки.

“Ще в 5 класі у мене була дуже гарна вчителька, звали її Анна Ізраїлівна Бродська. Жінкою вона була надзвичайно освіченою, всебічно розвиненою, інтелігентною людиною. Я вподобала це і з того часу бачила себе суто в професії вчителя. Вибір зробила вже у 6 класі. Тоді батьки з радістю підтримали мене. Після закінчення школи я вступила до Запорізького педагогічного інституту  (пізніше університет, — ред;), який закінчила з червоним дипломом. Працювати в школі розпочала у 1988 році і донині не покинула професії”, — з посмішкою розповідає Олена Георгіївна.

Через рік роботи пішла в декрет і повернулась до школи після народження двох дочок.

Упереджене ставлення до ромів Олена Георгіївна вважає неправильним, адже в будь-якій нації є непорядні люди. Попри те, що її дідусь був кочовим ромом, сама вона ніколи не стикалась з дискримінацією і переконана, що дуже багато залежить від самої людини та оточення.

“Я знаю, що до ромів у суспільстві упереджене ставлення і це не є правильним. В своєму житті негативу на тлі національності не відчувала ніколи. У мене є три подруги, які теж викладачки і я не помічала від них подібного, так само і серед колег. Вважаю, що дуже багато залежить від самої людини. Звісно, спочатку може бути пересторога якась та здивування, але я відкрита людина і це допомагає в подальшому спілкуванні”, — ділиться думками педагогиня.

 За роки вчителювання у пам’яті викладачів накопичується чимало зворушливих та знакових історій. Однією з таких Олена Георгіївна згодилась поділитись із нами. Одного року викладачці довелось взяти на себе керівництво 11 класом замість подруги, яка отримала пропозицію перейти до елітної запорізької школи. Такі зміни викликали чимало складнощів, адже діти, звиклі до іншого класного керівника, не завжди йшли на контакт. У класі був один доволі проблемний учень, поведінка та бали якого залишала бажати кращого. Олена Георгіївна постійно намагалась повернути хлопця до навчання та замислитись над майбутні. Ситуація, яка сталась наступного року, після випуску класу досі в пам’яті викладачки.

“Наступного року був концерт до Дня вчителя. Проходив він в актовому залі. На свято тоді прийшли вчителі, батьки та учні. Приблизно посеред концерту відкрились двері і зайшов той самий хлопець. В руках він тримав величезний букет троянд, який приніс мені. Така історія”, — згадує Олена Георгіївна. 

 Ще одна зворушлива історія трапилась у 2015 році, коли Олена Георгіївни випускала свій клас. До дня випуску готувався великий концерт. Все було за сценарієм, але учні захотіли підготувати сюрприз — церемонію троянд.

“Я стояла в центрі, а кожен з них давав мені троянду і казав якісь приємні слова. Тоді навіть хлопці плакали, висловлюючи вдячність, за те що ми були разом. Так, чогось я їх навчила, а чогось вони мене. Це було дуже зворушливо”.

За словами Олени Георгіївни саме це і є найбільш мотивуючим моментом. Ці приємні слова випускників, які чуєш після років навантаження та втоми, змушують забути про всі труднощі. Зізнається, що робота в класі схожа на виховання дитини. Спочатку буває дуже важко та коли малюк зростає і ти бачиш перші кроки, чуєш перші слова  — розумієш, що це твоє, це ти створила цю людину. Тоді бачиш плід праці. І це те, що надає крила. 

Януш Панченко ромський активіст та історик, півтора року працював соціальним педагогом в каховській загальноосвітній школі. Вищу освіту отримав у Запорізькому національному університеті, обравши для цього історичний факультет. Спеціальність дозволяла йому викладати в школі, тому вибір пав на місцеву каховську школу. Розповідає, що приваблювала його чимала кількість ромських дітей, які навчались там. На той момент їх було близько 20-25%. Хоч хлопець і історик, але в Управлінні освіти йому порадили працювати соціальним педагогом.

“В Новій Каховці були дві великі ромські спільноти — серви та кримські рома. Ця школа розташовувалась в районі з компактним поселенням, тому частина ромських учнів там була значна. В Управлінні освіти я сказав, що хочу саме в цю школу на будь-яку посаду, але хочу мати вільний час для занять з дітьми. Згодом стало зрозуміло, що це було правильним рішенням, адже викладачі не мають стільки часу для дітей поза уроками”, — ділиться спогадами Януш Панченко.

 Зізнається, що до школи прийшов працювати з особистих причин. Кортіло ближче дізнатись про проблеми, з якими зіштовхуються ромські діти в школі, як для них відбувається навчальний процес та з яких причин їм може бракувати мотивації. Після уроків проводились позакласні заняття, такі собі “ромські уроки”. Атмосфера на них була неформальна, спілкувались здебільшого про мову, культуру, розбирали ромські пісні. Однак, зібрати дітей до купи вдалось не одразу. Вони просто не приходили на заняття.

“Я влаштувався до школи саме через можливість займатись з цими дітьми і коли вони не приходили до мене — було неприємно. Одного дня йшов сильний дощ. Оскільки діти і в гарну погоду не приходили, я дуже сумнівався чи треба взагалі перевіряти та їхати на заняття. На моє здивування тоді прийшло 8 учнів. Це було вперше за 3-4 тижні праці. З того моменту ми почали проводити такі неформальні заняття і поступово приходило все більше й більше людей”.

Януш пропрацював у закладі 1,5 року. Розповідає, що за цей проміжок часу не побачив якоїсь дискримінації в бік учнів. Іноді траплялись непорозуміння, але й вони вирішувались.

“Не можу сказати, що була дискримінація в бік ромської частини учнів. Іноді вчителі просто не звертали уваги на те, що висловами можуть зробити неприємно. Наприклад, оголошуючи всіх по прізвищах, а ромських учнів узагальнюючи в групу. Хоча після зауважень завжди виправлялись. Іноді з боку дітей могло бути якесь накручування, перебільшення, про яке було складно судити.”

Зі свого досвіду пригадує декілька неприємних ситуацій в школі, коли вчителі висловлювались негарно про ромів в його присутності. Вони не знали про національну приналежність учня, тому дозволяли припускати, що роми можуть зажурити десь в закутку або навіть з’їсти.

Згадує, що найбільшою мотивацією для нього було бачити як діти цікавляться заняттями, це надихало продовжувати роботу. Відчував таке натхнення, яке підштовхувало ходити щодня до школи та чекати занять. З часом молодик почав бажати більшого з декількох причин. 

 “Приходячи додому, вже чекав ранку, щоб завтра піти в школу. Але через 1,5 року мені вже хотілось чогось нового і тоді в нас виникла ідея створення ромського молодіжного центру. Загалом це було те саме, що ми робили в школі, але на новому майданчику. Вчителі не завжди погоджувались надати приміщення класу для занять, тому в центрі було менше обмежень для діяльності”.

 Після повномасштабного вторгнення та окупації Нової Каховки окупанти вривались до центру, в якому тільки-но було проведено ремонт. Техніку вдалось вчасно вивезти, але приміщення трохи постраждало. Сьогодні Януш здебільшого займається активістською діяльністю та втілює в життя свої проєкти. Щодо повернення до школи поки не думає, адже місто в окупації та й  діти виїхали звідти разом з батьками.