Вони служать Україні: портрети ромів, які захищають державу

Інформаційна платформа «Жянес» висвітлює цілісну картину спільнот у сучасному просторі без стереотипів та упереджень. Проєкт є медійною складовою Агенції з адвокації ромської культури «АРКА» - інституції, котра спрямовує свої зусилля на розвиток ромського молодіжного руху, підтримку та збереження ромської історії і культури, а також побудову міжкультурного діалогу в Україні.

Вражаючі успіхи української армії стали несподіванкою для всього світу. Звитяга та професійність наших захисників вражають. А розуміння того, що більшість бійців Сил оборони - це колишні цивільні, змушує захоплюватися ними ще більше. Війна зробила те, чого, можливо, нам так і не вдалося досягнути за роки незалежності - показала, що головне  не національність людини чи колір шкіри, а вчинки та готовність померти за Батьківщину. Далі йтиметься про три історії військових ромів, які боронять Україну та ладні віддати усе заради звільнення нашої землі від окупантів. 

Не потрібно ховатись і боятись смерті. Треба йти і робити свою справу - захищати державу

Героя нашої першої історії звуть Микола Томенко.

До початку повномасштабного вторгнення Микола жив звичайним життям, працював на заводі, таксував, займався підприємництвом. Ранок двадцять четвертого лютого став для чоловіка поворотним моментом. 

«Я помню, когда утром начали пролетать ракеты по нашему городу, по нефтезаводу, то в этот день там суета очень большая началась, паника. Люди начали выезжать, собираться, уезжать куда-то за город. Я буквально там через пару-тройку дней пошел в военкомат, но не брали. Брали бывших атошников (ред. - військовослужбовець, який брав участь в АТО на Сході України), кто уже участвовал в боевых действиях. Мне отказали. И так я ходил два раза и два раза мне отказывали. И вот только на третий раз, когда уже объявили еще одну дополнительную мобилизацию, я по собственному желанию пошел сам и решил, что нужно защищать свою страну», - розповідає Микола Томенко.

(Микола Томенко / Фото надане інформплатформі «Жянес»)

Чоловік не приховує, що для багатьох знайомих його вчинок здався дивним. Мовляв, чому ром пішов на війну.

«Я пошел, я посчитал нужным, потому что если не пойду я, то пойдет кто? А многие люди уезжают за границу, просто на все «забивают», оно не нужно им. А если все будут уезжать, кто тогда будет воевать?.. Поэтому это было мое решение. Я решил. Все родственники удивились, конечно. Абсолютно все. Ну, ничего. Я показываю пример, что не нужно сидеть, прятаться. Не надо бояться смерти, надо идти и делать свое дело, как и все остальные. Почему одни должны делать, а другие нет?», - запитує чоловік.

Попри усі труднощі, віра воїна у перемогу непереборна. Микола Томенко мріє, що рано чи пізно цей день настане. І після перемоги Україна зможе відбудувати всі міста та перетворитись на одну з найкращих країн Європи.

«Верю в победу. Но не без этого. Мы только для этого сейчас и пошли все (ред. - на фронт). И мы солдаты, и волонтеры, и повара, и все, кто связан с армией. Все думают о победе, все мечтают о ней. Ну так же и я. Я тоже верю в победу. Я верю, что рано или поздно это придет. И мне бы хотелось, чтобы после победы мы отстроили все города, все абсолютно. Чтобы в Украине все поменяли и чтобы Украина жила и была в пятерке лучших стран в Европе. И не только. Чтоб для людей сделали хорошие зарплаты, пенсии. Военных чтобы правительство не забывало. И детки наши, чтоб хорошо жили»,- мріє  Микола Томенко.

На війні немає різниці - чи роми, чи не роми. Всі однакові

Герой нашої другої історії Віктор Ільчак. До початку війни чоловік працював вантажником в Ужгороді. У 2015 році Віктора покликали до військкомату, де хотіли комісувати. Але він відмовився і вирішив піти служити за контрактом. Каже, що йому є з чим порівнювати. 

«Обороняли, як раніше, сиділи в окопах. Це Волноваха, Маріуполь до прикладу. Ну, а як вже війна почалась повномасштабна, коли побачив бойові дії у Волновасі, то вже думав все… Не повернусь живий і здоровий додому. Жінка і діти плакали. Побачили по телевізору, що війна почалась серйозна. Повітряна тривога лунала у нас в Ужгороді», - згадує Віктор. 

За цей час воїн встиг відмітитися такою кількістю подвигів, що навіть отримав медаль особисто від Президента України Володимира Зеленського.

«Коли БМП-2 підбили, це Волноваха, за це мене нагородили. За поранення і що людей зберіг, побратимів. І виїхав швидко звідти з побратимами. Нагородили медаллю третього ступеня. Це перша нагорода. Але є ще друга, яку дали у 2016 році, теж саме. Звичайно, на війні немає різниці чи роми, чи не роми, чи хто б ти не був. Всі однакові. А коли у 2014 році я підписував контракт, то дивувались, що ром іде служити далі. На мене казали не ром, а циган. І так привикли мене називати і ми подружились. Всі ж нормальні люди», - зазначає Віктор Ільчак.

(Віктор Ільчак / скріншот зі сторінки Суспільне Ужгород)

Віктор дуже чекає на перемогу і чітко уявляє, якою вона має бути. 

 «Мене вже не будуть відправляти (ред. - на фронт). Я вже не придатний до військової служби, бо маю поранення і контузію. І зараз вже рахуюсь на полігоні як інструктор і сам навчаю людей. Навчаю тих, кого призивають у лави ЗСУ, через військкомати. Ми їх навчаємо і відправляємо на передову. Чесно кажучи, як закінчиться війна, я би пішов або працювати, або далі якось планувати солдатом бути. Головне, щоб закінчилась війна і щоб люди жили нормально, повернулись з-за кордону додому, до своїх хат. Україна - це Україна. І буде Україна», - каже Віктор Ільчак.

(Віктор Ільчак / Фото надане інформплатформі «Жянес»)

Робіть все заради перемоги. Працюйте, відновлюйте і допомагайте людям 

Третя історія військового рома Олексія Кутмизирова. Він пішов добровольцем на фронт та виконує у військах дуже непросту, але важливу місію. 

«Це перший медичний добровольчий шпиталь… У нас «Чорний дельфін» і «Чорний тюльпан», який займався так званим «грузом 200» (ред. - умовне кодове позначення в армії тіла загиблого в бою військовослужбовця. На деокупованій території були люди «двохсоті» і ми займались цими «двохсотими». Потім я перейшов на «300» (ред. - термін, що позначає транспортування пораненого військового) і ми почали займатись людьми «300». Бахмут, Слов'янськ та всі гарячі точки», - розповідає Олексій.

До війни чоловік працював на СТО, займався фарбуванням авто у рідному місті Павлоград. Чому ж ром вирішив піти на фронт добровольцем? 

«У мене був знайомий, який був у батальйоні «Азов». Я з ним товаришував, мені було цікаво. Я з ним їздив на вишкіл ще у 2016 році. Пройшов вишкіл на бойового медика. Потім через справи мені було незручно з ними працювати і я пішов. А коли почалась повномасштабна війна, то я випадково пішов до хлопців. Вони заїхали до мене на базу, де я працював, їм потрібна була допомога. Ми так потоваришували і я почав ремонтувати їхні медичні авто. І був такий випадок, що не було людей на виїзд і я замість тої людини поїхав. І почались виїзди за виїздами. І так залишився. У мене у Павлограді своя ремонтна бригада. Ми працюємо з військовими і відновлюємо авто для військових. Це моє хоббі. Хлопці мої там працюють, а я взагалі тільки на виїздах. Був випадок, коли я приїжджав до хлопців, ми ж спілкуємось і з іншими батальйонами. А вони питають: «Льоша, ти що циган?» Кажу, що так. А вони: «Ти не циган, ти якийсь євроциган». Ніхто не розумів хто я. Думали, що може азербайджанець, але точно не циган», - згадує чоловік.

(Олексій Кутмизиров / Фото надане інформплатформі «Жянес»)

Ми запитали Олексія, чи може участь ромів у війні змінити думку про спільноту серед інших українців. 

«Це важко взагалі. Бо суспільство ромське не дуже благополучне. Знаєте, дві людини які роблять добрі справи або двадцять людей, які роблять гучні справи… Десь щось вкрали, десь щось побили… Це буде дуже тяжко. Багато людей, які мене знають, наприклад, Надія Савченко (ред. - народна депутатка ВРУ VIII скликання, Герой України), вона на нашій ремонтній базі своє авто ремонтує. У мене багато людей з якими я спілкуюсь і які не можуть зрозуміти, як це, що я циган і чимось займаюсь і щось роблю. Батько зі мною на павлоградській ремонтній базі працює механіком і займається військовою справою. Мама у Польщі. І всі тільки за перемогу. Немає таких питань - нащо ти пішов? Тільки за. І переживають, коли я на виїздах. Бо буває, коли лінію фронту ми проїжджаємо і працюємо на точках, де хлопці нас вже чекають. Збираємо хлопців і веземо вже у госпіталь. У мене є рідний брат, який сидить (ред. - перебуває за гратами). Я їздив у тюрму і розмовляв з тією аудиторією, яка там перебуває. Я казав, що, хлопці, не будьте військовими, але робіть все для того, щоб була перемога. Допомагайте і робіть свою роботу. Допомагайте людям відновлювати. Бо роботи буде дуже багато. Вкрасти і відібрати - це всі можуть. А зробити все, що буде корисно справі, то ні. Я так само кажу і хлопцям з нашої нації. Працюйте, відновлюйте і підтримуйте», - зазначає Олексій Кутмизиров.  

Військовий вірить винятково в остаточну перемогу над ворогом, повернення усього, що належить Україні і не готовий погоджуватися на менше. 

• «Буду продовжувати військову справу. Ще не знаю як, але батальйон буде все одно. В мене є база ремонтна для військових. Будем відновлювати техніку, будемо відновлювати всі авто і будувати все», - сподівається Олексій. 

За час війни в Україні ми усвідомили багато речей. Наприклад, що за свободу потрібно боротися. За неї, можливо, доведеться вмирати. І не має значення, хто прикриває тобі спину у цей момент. Головне, що ця людина є поруч. Але після перемоги ми усі розійдемось по своїх домівках і будемо господарювати, відбудовувати, заробляти гроші, вчити дітей тощо. У цей момент дуже важливо не забути болючий урок цієї війни. Головне - це вчинки людини, а не те, якої вона національності, віросповідання чи який у неї колір шкіри. Ми всі українці і у нас немає запасної країни. Потрібно усім разом відбудовувати цю єдину та неповторну.

Матеріал створено за підтримки «Media LifeLine Ukraine». Повністю слухайте розмову у доданому аудіофайлі.