Війна і служба: як роми захищають Україну

Війна росії проти України

У черговому випуску подкасту «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» будемо говорити про війну очима тих, хто її переживає щодня. Гостями цього подкасту є військовослужбовець ЗСУ, ром Микола Алмазов і журналістка Суспільного Мовлення, авторка програми ромською мовою «Романо Джівіпен» Сімона Горняк, яка висвітлює історії ромів на фронті. Разом обговоримо, як роми служать у ЗСУ, з якими викликами стикаються на війні, як підтримують один одного та що означає для них захищати країну. Цей випуск — про мужність, солідарність і реальність фронту як є.

Повномасштабна російська війна триває  майже чотири роки і з кожним днем дедалі глибше врізається в життя кожного українця. Це роки постійної напруги, втрат, виснаження й болючих рішень. Особливо тяжко тим, хто на передовій. Українське військо сьогодні — це люди різних національностей, різних історій і доль — українці, кримські татари, євреї, грузини, азербайджанці, роми. Війна не питає, ким ти є за походженням,  вона ставить лише єдине запитання: чи готовий ти захищати цю землю? Свій вибір у 2022-му році зробив і ром Микола Алмазов, тоді у перші дні війни, чоловік взагалі не роздумуючи, пішов до військкомату у Кременчуці, щоб добровільно  приєднатись до лав Збройних Сил України

«Десь глибоко в душі з’явилося відчуття, що потрібно щось робити — рятувати, діяти. Хтось ховався, хтось тікав з країни, а я подумав і сам вирішив піти до військкомату. Там мене одразу направили на навчання у Васильків. Після "учебки" поїхав на ротацію до Миколаєва, де мене прикомандирували до бригади морської піхоти Збройних сил України. Там і виконував бойові завдання», — згадує Микола Алмазов.

_{На фото військовослужбовець: Микола Алмазов}

Українське військо сьогодні — це віддзеркалення всього суспільства. На фронті вирішальними стають не походження чи прізвище, а надійність. Говорить військовий Микола Алмазов:

«Тут є азербайджанці, є грузини, також є вірмени, тобто хлопці  різних національностей. І усі абсолютно нормально спілкуються між собою. Тут немає такого поділу: "ти наш, чи не наш…" — такого просто не існує. Всі воюють і національність тут не відіграє жодної ролі».

Відповідаючи на запитання, чи може участь ромів у бойових діях змінити ставлення суспільства до ромської спільноти загалом, Микола зазначив, що якщо люди бачитимуть, як ромські військові воюють пліч-о-пліч з іншими захисниками України, і про це більше говоритимуть та показуватимуть, обізнаність суспільства зростатиме. На його переконання, саме це з часом неминуче вплине на зміну ставлення, принаймні запустить процес переосмислення.

Власне ухвалити рішення складно, адже людина яка йде на війну має чітко усвідомлювати, куди йде, і що вона може не повернутися, або дістати важкі травми. У розмові, журналістка Суспільного Мовлення, авторка програми ромською мовою «Романо Джівіпен» Сімона Горняк поділилася власною історією про військового рома. Як вона згадує, герой її сюжету на той момент був зневірений — він не вірив, що зможе отримати протез, і відверто зізнався їй у цьому. Тоді, за словами журналістки, вона почала шукати відповідь уже всередині себе: як і чим можна допомогти. Саме тоді Сімона згадала про реабілітаційний центр для ветеранів «TYTANOVI REHAB». Вони зідзвонилися, і крок за кроком навколо цієї історії зібралася велика команда людей, які разом змогли підтримати військового.

«Це був для нас дуже важкий шлях. Урешті ми змогли відправити військового на протезування. Я була готова до того, що доведеться збирати гроші, але вони (представники реабілітаційного центру – авт.) просто взяли й забезпечили всім необхідним, зокрема квитки, і він поїхав... Протягом року мені не раз доводилося їздити до Києва, бо я стала для свого героя певною мірою психологом — людиною, з якою він міг відверто поговорити, десь поплакати, виговоритися. Були моменти, коли він зривався, але все ж дійшов до кінця — слава Богу. Зараз він уже ходить на електронному протезі, і його мрія здійснилася: він може брати на руки своїх дітей і навіть танцювати», — підсумовує Сімона Горняк.

Сьогодні немає що святкувати — війна триває. Ми знову просто закреслюємо ще один день, дякуючи за те, що прожили його. Дякуємо військовим, які тримають оборону, і продовжуємо молитися за тих, хто зараз на фронті, під обстрілами, у холоді й виснаженні. Війна не має календаря й не питає дозволу, коли закінчуватися. Ніхто не знає, коли настане фінал і яка буде ціна, але ми знаємо інше: поки наші військові стоять, поки тримають позиції, поки бережуть життя одне одного — країна живе.

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі