“Відчуття перебування під прицілом не полишало мене”: херсонець про життя в окупації

Херсон перебував під окупацією російського агресора з початку березня 2022 року. Українці на підконтрольній території з болем дізнавались про результати діяльності ворога в Бучі та Ірпені, бачили й чули історії з усіх кутків, де ступали чоботи терористичної навали. Артур Іваненко - уродженець Херсона, який на власні очі побачив, що може створити з містом та населенням окупант. За свої 26 років хлопець встиг побудувати кар’єру стоматолога, займався активізмом та волонтерською діяльністю. Вперше за тривалий час він наважився поділитись своїми згадками з періоду, коли стіни рідного будинку почали виконувати роль фортеці та в'язниці водночас.

"Уявляєш, ми прокидаємось, а почалась війна?"

У Херсоні Артур працював у двох стоматологічних клініках: приватній та державній, поєднуючи свою основну діяльність з волонтерською. Свої спогади він починає з розповіді про нову можливість - керівну посаду в щойно відкритому філіалі, яку йому запропонували за день до повномасштабного вторгнення. Погодившись подумати над пропозицією впродовж тижня, Артур на радощах подзвонив двоюрідній сестрі й запросив її додому. Під час родинної зустрічі вони обговорювали поточну ситуацію в країні та ймовірність нападу росії. Зізнається, що не могли повірити в повномасштабну війну. 

“Ближче до вечора ми з сестрою вийшли на вулицю поговорити про особисте. Тоді вона неочікувано запитала: “Уявляєш, ми прокидаємось, а почалась війна?”. Я відповів, що це все дурниці й бути такого не може”. 

Тієї ночі Артур не міг заснути, відчуваючи тривожність. Сон прийшов до хлопця лише о третій, а вже вдосвіта до кімнати вбігла заплакана мати. Вона й повідомила про початок вторгнення.

“Я не повірив одразу в те, що відбувається. Піднявшись з ліжка, пішов до кімнати батьків і побачив виступ про початок “спецоперації”. Навіть після цього вважав, що це неможливо. Тоді мати попросила мене піти до будинку сестри й допомогти з перенесенням дитячих ліжечок в наш підвал. Коли я відкрив двері, то почув потужний вибух, хвиля від якого мене буквально відштовхнула”. 

Чорнобаївка, по військовій базі якої був перший приліт, знаходиться неподалік від міста. Лише коли задимлення від вибуху охопило простір, Артур усвідомив, що почалась повномасштабна війна. 

“Я пішов до сестри й коли, зібравши речі ми вийшли на вулицю, там вже відбувався хаос: люди кудись їхали, дорогою до заправки утворився затор кілометри зо три, місцеві з валізами кудись тікали. Почалась масова паніка. Ми перенесли наші речі в підвал будинку, він у нас великий та міцний. Після почали дзвонити близьким та запрошувати до себе, аби триматись разом в цей момент”.

Довкола лунали звуки пострілів і вибухів. Люди не розуміли наскільки близько до них розташовується епіцентр боїв. Під вечір всі рідні зібрались в підвалі й тоді хлопець вирішив вийти на вулицю. Відкривши двері, він почув тихий звук, який поступово гучнішав - це був винищувач. Він пролетів буквально над будинком.

“Тоді до нас приєднались сусіди. Ми взяли простирадла та постелили в підвалі. Нас було близько 40 осіб і перебуваючи разом, відчували себе у більшій безпеці. Таким було 24 число”.

“Протягом трьох днів на вулицях палали автівки, а довкола лежали трупи”

В мережі було багато фейків про те, що росіяни вже зайшли в Херсон. Перші дні після вторгнення Артур цілодобово моніторив новини, періодично передивляючись вебкамери по місту. Хлопець згадує як вперше на камері побачив 5 російських танків неподалік від їхнього будинку. Тоді й прийшло усвідомлення, що вони потрапили під окупацію. Винищувач, який він побачив у перший день, породив постійне відчуття небезпеки. Тому перші 2 тижні він взагалі не був на вулиці. З підвалу виходив тільки аби піднятись в будинок та поїсти, а потім одразу повернутись в імпровізоване сховище, яке на той момент здавалось найбільш безпечним місцем. 

“Пам’ятаю: вдосвіта другого чи третього дня ми почули завивання сирен. Тоді було чимало людей, які намагались боротись з окупаційними військами. Місцеве угрупування робило коктейлі Молотова та готувалось до боротьби. Насправді, це була не підготовка, а дуже велика жертва”. 

Коли вулицями міста почалися зіткнення між окупаційними військами та населенням, учинилось величезне стрільбище — лунали автоматні черги та вибухи. Перші три дні були пекельними,—  ділиться хлопець. Родичі, які мешкали неподалік розповідали, що бійня була попід будинками, військові та місцеві активісти залазили на дахи. Протягом наступних трьох днів у дворах палали автівки та лежали трупи місцевих мешканців. Загиблих днями ніхто не прибирав. Тоді родина Іваненків зрозуміла, що треба щось робити: запастись продуктами, зібрати тривожні валізки, адже вони не були готові до війни. 

“Через два тижні ми вирішили купити продукти. В родині було три автівки: у мене, тата та чоловіка сестри. Знайшовши приватні оголошення, звісно, за шалену вартість, ми вирушили в різних напрямках. Цього ж дня в місті зник український зв’язок і єдиним варіантом було домовитись зустрітись вдома за годину. Я пам’ятаю як їхав дорогами й постійно озирався. Правил дорожнього руху ніхто вже не дотримувався. В цей період військова техніка була лише на головній площі, як демонстрація того, що росіяни в місті. Тато розповів, що побачивши танк, який їхав вулицею міста, розгубився й не знав як діяти. Просто почекав поки той проїхав”.

“Мітингувальників фотографували, а після вони зникали та повертались вже іншими людьми”

Перший мітинг на головній площі міста відбувся о 12-й дня. Події висвітлювались в соцмережах, тоді всі бачили наскільки херсонці проти російської окупації. Після цього з’явилось правило — збиратись в одному місці щодня в той самий час попри наявність чи відсутність мобільного зв’язку. 

“Тоді з’явилась одна велика проблема — мітингувальників фотографували, а після вони зникали. Це робили російські військові й спеціальні агенти. Незгодних поступово виловлювали та катували. Я мав особисту розмову з хлопцем, який пройшов через психологічні та фізичні тортури росіян. Він повернувся зовсім іншою людиною”.

Ситуація продовжувалась близько тижня і людей ставало все менше. Перебуваючи в місті, Артур почув тривожну сирену, хоча з початку окупації її не вмикали жодного разу, після почались сильні вибухи. Як виявилось, це була реакція російських військових на мітинг. Людей просто закидали вибухівками та сльозогінним газом. Тоді місцеві вирішили не виходити на протестні акції, адже стали перейматись за власне життя.

“Ми встановили правило: прокидаючись чистити телефон і відписуватись від пабліків”

Під час окупації військові встановили свої правила на території, невиконання яких могло коштувати життя. Йдучи вулицею і випадково побачивши військового, не можна було діставати телефон, навіть якщо ти розмовляєш в цей час, необхідно одразу покласти слухавку та сховати смартфон. Якщо цього не зробити, то військові починали копатись в телефоні й допитувати про листування, підписки на пабліки, світлини та навіть дзвінки.

“Ми встановили правило: прокидаючись чистити телефон, відписуватись від пабліків та видаляти все, ніби він новий. Виходивши на вулицю, ми залишали вдома смартфон для листування, а з собою брали інший. Під час допитів на вулицях доводилось висловлювати нейтральну позицію для збереження життя, але це була вимушена нейтральна позиція”

“Росіяни проводили насильницьку евакуацію. Вони забирали дітей ніби в табори, але назад їх вже не повертали”

Артур не виїжджав з Херсону, з декількох причин: не наважувався залишити в окупації батьків та своїх пацієнтів. Тоді містом ширилось мародерство, мати з татом не хотіли покидати будинок разом з домашніми улюбленцями. Другою причиною була відсутність офіційної евакуації.

“Ми чули, що евакуюватись можна через Миколаїв, Запоріжжя чи Кривий Ріг, але жодної гарантії безпеки ніхто не давав. Чимало місцевих постраждали саме під час спроб виїхати, адже росіяни обстрілювали мирне населення. Щодо евакуації з боку росії - можна було виїхати через Крим. За тиждень до визволення Херсону ЗСУ, росіяни проводили насильницьку евакуацію. Вони забирали дітей ніби в літні табори до Криму, але назад їх ніхто вже не повертав, вони залишались там”.

У Артура була домовленість з батьками, що він спробує виїхати впродовж місяця після оголошення підготовки до так званого “референдуму”. Хлопець думав, що буде час на виїзд, але росіяни оголосили його дату за 2 дні. 

“Так збігся час, що я відпустив усіх паціентів. Людей було небагато в місті, тому повернувшись з роботи, я зібрав речі та наступного дня почав виїжджати через Крим. Була альтернатива потрапити на територію підконтрольну Україні - Василівка, але в черзі стояло близько 5 тисяч автівок, в той час, як щодня пропускали не більше 5. Моя автівка зламалась, треба було шукати хто тебе евакуює і єдиним варіантом залишився Крим. Дорога транзитом через росію доволі складна та займає приблизно 4 дні, але залишатись я не міг”.

Першу перевірку на кордоні хлопець проходив у Криму. Там його тримали 11 годин, власне як і під час виїзду з росії до Латвії. Але це була вже друга спроба виїхати. Вперше хлопець наважився виїхати до Криму в рамках волонтерської роботи. Чимало людей в місті на той момент потребували медикаментів: інсуліну, елтироксу, аспірин-кардіо. Знайти їх в Херсоні було неможливо. Щоб з’їздити по ліки в Крим, Артуру довелось пройти 17 блокпостів, на кожному з яких повністю перевіряють телефон, наявність татуювань, ставлять питання та намагаються психологічно тиснути. Близько 11 годин хлопець простояв на вулиці під дощем в очікуванні рішення на перепустку. 

“Я купив ліки та повернувся назад. Зворотна процедура спрощена, але ставлення незмінне. На паспортному контролі запитали  нащо я їду в Херсон, а потім просто кинули мені в обличчя документи. Вони й самі не розуміють, що люди забули в окупованому місті”. 

Перші тижні робота в Херсоні зупинилась, в клініку хлопець вийшов тільки через деякий час. Через півтора місяця з’явилась необхідність в придбанні медикаментів і щоб відпроситись з роботи Артур пішов до начальника. Запитавши дозволу взяти відгул на 1-2 тижні, він запропонував написати якусь заяву, аби взяти відпустку власним коштом. 

“Начальник посміявся й запевнив, що нічого не треба, адже не варто писати про поїздку до Криму. По поверненню я прийшов на місце роботи й почув, що єдиний варіант оформити звільнення у відділі кадрів. Ніби до них прийшов інтерн і вигнати його не можна. Так мене і звільнили”.

“Вони жахливо ставились до волонтерів та катували за допомогу місцевим”

Артур має власну організацію, але вирішив, що хоче присвятити себе медицині, тому вся волонтерська та активістська діяльність була пов’язана з нею. Вони надавали стоматологічну допомогу: видаляли безкоштовно зуби, ставили пломби чи робили чистку. Все це виконувалось в домашньому кабінеті Артура. Інші волонтери займались просвітницькою діяльністю, подавались на програми. Перед вторгненням активісти планували зробити проєкти по збереженню пам’яті та медицині і якраз очікували на відповіді від донорів. Після вторгнення активісти займались тільки волонтерською діяльністю: надавали гуманітарну та медичну допомогу. Росіяни погано ставились до волонтерів, періодично траплялись випадки викрадення. 

“У нас була конкретна людина, яка допомагала робити закупівлі продуктів. Ми познайомились в рамках проєктів та співпрацювали вже після окупації. Цей хлопець виконував роль посередника. Продукти вартували чимало, але хоча б якість була відповідною. Коли настав час другого траншу ми не змогли йому додзвонитись. Його рідні повідомили нам, що вже 2 дні він не виходив на зв’язок. Як виявилось, його забрали в полон. Росіяни жахливо ставились до волонтерів та катували за допомогу місцевим”.

Гуманітарна допомога та волонтерська діяльність були під забороною. Артур згадує, що росіяни поставили ультиматум: є гуманітарка від росії й місцеві мають брати її. Під час цього людей обов’язково знімали на відео, брали інтерв’ю та наголошували на тому, що мешканцям допомагають лише вони. Насправді ж, за допомогу комусь можна було втратити власне життя. 

“Вони хотіли психологічно натиснути та ввести всіх в оману. Зрештою, наш активіст з'явився через три дні, але в нього був такий психологічний стан, що він одразу евакуювався з Херсона”.

“Вони зайшли до кабінету з автоматами та направили їх на мене”

“Я до останнього був впевнений, що нас відіб’ють. Усі мешканці Херсона вірили та чекали, що місто звільнять ЗСУ. Коли влаштувався на роботу, до мене прийшов пацієнт, який розповів про приліт ракети неподалік його будинку, але нічого страшного, адже скоро прийдуть ЗСУ. Люди настільки були на позитиві, хоч у них там руйнуються будинки, але вони чекають на наших, готові пожертвувати цим, щоб тільки жити вільно”. 

Росіяни поширювали меседжі, що вони назавжди в Херсоні. Одного дня Артур відпускав пацієнтку і вже чекав наступну, як в цей момент почали заходити солдати. Адміністратор пояснював, що в розкладі немає місця і допомогти їм не можуть. З відповіддю військові не погодились та нахабно вимагали надати послуги терміново. Після чого пройшли в його кабінет. 

“Вони зайшли до мого кабінету з автоматами та направили їх на мене. Один військовий сів у крісло, а інші обступили зі спини та боків. Сказали, що мені треба видалити зуб, адже від нього гострий біль. Я пояснив, що необхідно зробити анестезію, вони погодилися лише за умови якщо я показуватиму всі матеріали їм. Ну я ж беру показую, заряджаю шприц та роблю анестезію. Цей військовий втрачає свідомість, а на мене в цю хвилину направлені автомати. Я швидко почав приводити його до тями, а позаду мене вже почалась якась активність. Вони почали думати, що я щось підмішав. Зрештою, він отямився та розповів, що забув повідомити про те, як втрачає свідомість від уколів”. 

Артур зізнається, що зараз ситуація виглядає смішною, але тоді було моторошно. Хлопець все зробив і окупанти покинули клініку, але після цього почали постійно приходити та вимагати лікування зубів. Весь час поки вони знаходились в кабінеті, обговорювали, що назавжди в Херсоні й це найбезпечніше місце, адже невдовзі планується скинути на Миколаїв вакуумну бомбу. Ставлення росіян також було жахливим, вони платили, але спрямовували автомати та вимагали негайного надання послуг. 

“Відчуття постійного перебування під прицілом не залишало мене. Пам'ятаю одну ситуацію, коли я повертався додому, це було о третій годині дня і вулицею починає їхати техніка: танки,  БТРи, понад тридцять машин, а зверху військові. Проїжджають і всі спрямовують на мене автомати. У цей момент я просто не знав що мені робити — піти кудись за ріг сховатися, а що як вони подумають щось не те, йти далі теж моторошно. Я просто став, заціпенів і думав, нехай це все скоріше мине, я хочу додому повернутися, це було найжахливіше відчуття”.

“Я планую повертатись в Україну”

Нині Артур в Німеччині у своєї сестри, оскільки він поки що не оформив всі необхідні документи, то не має можливості чимось займатись. Паралельно слідкує за грантами та програмами, адже в Херсоні залишились їхні партнерські організації та половина активістів.  Зараз хлопець вагається йти на навчання чи намагатись підтвердити свій диплом та працювати у сфері медицини. Для цього йому необхідно вивчити німецьку й отримати право на складання медичних іспитів. 

“У Німеччині я тимчасово, тому що мій психологічний стан порушено, все ще приходжу до тями, іноді замислююсь про терапію з психологом. Дехто каже, що не повертаюсь через страх мобілізації, але ні. Я не військовозобов’язаний тож спокійно міг виїхати через Україну”.

Хлопець розповідає, що щоночі чекає на вибухи, його триггерять гучні звуки та гул літаків, але в майбутньому планує тільки повернення в Україну. Зараз єдине чого він чекає - це одного короткого повідомлення …

“Мій троюрідний брат служить ще з 2014 року. Він довго не виходить на зв’язок, але періодично пише нам повідомлення, яке складається з одного  слова “Окей”. Так ми розуміємо, що він живий”. 

… та перемоги.

Розмова від 5.12. 2022