Валерій Сухомлинів — про ромську душу, єврейську кров та українську долю

Суспільство

Валерій Сухомлинів — співголова «Асоціації ромів України», історик і знаний голос столичної ромської громади  відверто розповідає про своє життя, ідентичність і шлях до усвідомлення свого коріння. У першій частині подкасту «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» слухайте про непрості витоки і те, як завдяки матері-неромці віднайшов та прийняв свою ромську сутність.

«З самого народження все було непросто. Записаний я за місцем народження - місто Трускавець. Але оскільки тоді в пологовому будинку була аварія, то сталось це фактично у пологовому будинку в сусідньому місті Дрогобич, у будинку колишнього Головного Рабина. І перше, що я побачив — це була хоральна Дрогобицька синагога. Орім того, я мало не вмер. Я був однією з найперших офіційно зафіксованих дітей із зараженням стафілококом. Коли потрібно було дати кров на переливання, виявилось, що згодилася лише кров єврейки. Я з гордістю тепер маю домішок у собі єврейської крові. І ставлюсь до цього народу з великою симпатією».

За словами Валерія Сухомлинова, його рідне місто Трускавець — курорт із давньою історією, ще з часів Австро-Угорської імперії. До війни там працювали переважно польські та єврейські медики. Але євреїв винищили, поляків виселили, і санаторії залишилися порожніми. Після війни їх заповнили учасники бойових дій і молоді медсестри, направлені на роботу за розподілом.

Так і його мама, учасниця війни, опинилася у Трускавці, де й познайомилася з його батьком — ромом, також учасником війни. Однак молоді батьки дуже рано розійшлися, а про те, що він має ромське походження, Сухомлинів дізнався випадково.

«Поки мама, яка працювала медсестрою, була на роботі, мене доглядали сусідки — як у артистичних родинах, де дитину доглядає той, хто вільний від виступів. І ось одного разу мене залишили з сусідкою, коли до будинку прийшла ромська жінка — молода, темношкіра, з великими чорними очима та африканськими кучерями. Вона була настільки колоритною, що інші діти її боялися. А я — навпаки, потягнувся до неї. Сусідка запросила жінку поворожити й залишила мене з нею на деякий час. Жінка довго зі мною спілкувалася, гралася, показувала картинки на картах, лагідно гладила мене по голові та плечах і повторювала: «Ти ж наш, ти ж наш». Саме вона першою відкрила мені правду. Коли повернулася мама, я їй одразу все розповів. Так я і дізнався, що я — ром».

Зростаючи у Трускавці, Валерій Сухомлинов спостерігав за життям ромської громади. Він бачив заможних ромів, які приїздили на курорт на оздоровлення, з юності розумів, що стереотипи про їхню бідність чи неосвіченість можуть бути хибними. 

Особливо Валерія зацікавила мова. Він помітив, як сильно відрізняються діалекти ромів у різних місцевостях, навіть більше, ніж в українців. 

«Юнаком я потрапив до ромського ансамблю. Там були роми з різних куточків Радянського Союзу, і саме тоді здійснилося моє бажання глибше пізнати ромську мову. Я познайомився з родиною музикантів Ерденків. Михайло Ерденко, до речі, був професором Київської консерваторії, наймолодшим професором в її історії — і він був ромом. Його нащадки дали мені в руки справжній ромський словник, виданий ще до Другої світової війни. Ця зустріч ще більше зміцнила моє бажання займатися мовознавством».

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі.