Тут жив Йосип Адам

Як роми Ужгорода зініціювали назву вулиці імені ромського барона, зберігаючи пам’ять про своїх.

Барон Йовшка

— Йовшка був дуже доброю людиною. Він нам все віддавав. Даже від себе. За всіх заступався. Но, мови даже нема.

Роберт підіймається з дерев'яної лавки свого подвір’я, на якій медитативно застиг в цій недільній тиші липневого дня. Худорлявий чоловік у білій футболці спочатку говорить трохи сором’язливо, але коли мова йде про Йошку, обличчя чоловіка набирає втішливих рис та рішучості до розмови. Позаду нього голосно юрбиться боса дітвора і, помічаючи фотоапарат, вони грайливо ховають свої дитячі погляди кудись в бік, сміючись одне до одного. За мить їхні чорні очі з цікавістю пильно вдивляються в об’єктив моєї камери. 

На фото: Роберт – мешканець вулиці Й. Адама

Роберт разом з дружиною Лізою, дітьми та онуками мешкають на Радванці, що в Ужгороді, усе своє життя. Одинадцять років тому чоловік пішов до тодішнього барона та лідера ромської громади — Йосипа Івановича, щоб попросити для себе клаптик землі. Сім’я Роберта з кожним роком збільшувалась, діти одружувались, народжувались онуки, тож Роберт хотів побудувати більше помешкання, щоби облаштувати всю велику родину поруч. Пізніше до Йосипа Івановича приходили ще десятки інших ромів Радванки, яким просто не було де жити. Усі вони просили про клаптик землі, щоб будувати собі помешкання. Ромський барон допомагав усім. Знаходив місце для кожної ромської сім’ї, щоб ті могли сяк-так облаштовувати свої обійстя. Поле, де колись окрім високих чагарників та густих бур'янів, не було нічого, поволі обростало людськими оселями. І врешті стало місцем, де лунає дитячий сміх. Після смерті ромського лідера, уся ромська громада вирішила закарбувати його ім’я у назві майбутньої вулиці.

Барон  та громадський діяч 

Йосип Адам народився в багатодітній ромській родині в Ужгороді у 1945 році на Радванці. Мікрорайон, який вважається одним з найбільших ромських поселень міста. Дитиною, малий Йосип зростав серед таких самих як він. Ганяв м’яча на подвір’ї, був спраглий та цікавий до світу, який відкривав навколо себе. Любов до ближнього та важливість допомоги тим, хто поруч, йому прищепила мама. Вона була старостою ромської громади ще у шістдесятих роках, тож займалась всілякими важливими питанням ромів свого міста. По маминій лінії чоловік належав до етногрупи роми ловари, а по батьковій до словацьких ромів. Йосип мріяв здобути знання, завдяки яким він би міг допомагати слабшим. І передавати ці знання для інших. Так і сталось Спочатку закінчив загальноосвітню школу в Ужгороді. Працював на Закарпатському машинобудівному заводі  «Тиса». Займався фізичною працею в Україні та за кордоном. 

У 1993 році Йосип Адам вирішив заснувати Товариства ромів Закарпаття  «Рома», до якого увійшла найбільш активна на той час ромська молодь. Так Йосип Адам став одним із перших громадських лідерів та правозахисників своєї спільноти в Ужгороді. На початку дев’яностих років очолив Товариства ромів Закарпаття «Рома», яка почала активно працювати з ромською молоддю: допомагала з оформленням документів, надавала  юридичну та соціальну підтримку для найбільш вразливих ромських сімей. 

 «Коли роми співають і  танцюють — це завжди свято. Але коли вони повертаються до звичних буднів, їм щоразу стає складніше. Особливо для молоді», — говорив Йосип Адам.

Не ром і не гаджо

Елегантно вбраний у чорні кольори чоловік, зустрічає мене на вулиці Донській — початок мікрорайону Радванки. Він неспішно докурює свою ранкову цигарку, роблячи повільну паузу. Перед нами видніється закинута колія, що в’ється серед зарослої, вузької стежки. Розкинувшись змією, вузькоколійка стелиться попри одвірки чиїхось старих напівсамотніх осель. Здається, що якоїсь миті закинута залізниця так і поглине ці будинки у довгу, нікому невідому подорож. Колись це був один з важливих магістральних залізничних шляхів у Закарпатті. Вузькоколійний маршрут лінії Ужгород – Радванка – Анталовці розпочинався на залізничній станції Радванка, яка розташовувалась на відстані одного кілометра від головної ширококолійної станції у місті. Проходила через виноградівський регіон на околицях селища Середнє, а відтак повертала на північ в долину річки Віола, прямуючи аж до Анталовців, що у Хорватії. Тут відбулося постачання сировиною військового деревообробного підприємства в Анталовцях, яке на той час було заснованим Австро-Угорською імперією. 

Тепер колія застигла у часі. Тут посеред порожніх залізничних рейок діти ганяють у футбол першим-ліпшим знайденим  на вулиці  м’ячем, а собаки з блискучою шерстю ліниво гавкають, коли хтось намагається перейти на інший бік вузькоколійки.  

— Ми зараз ідемо до вулиці Йосипа Адама. Вона починається ось звідси. 

В ідеально чистому, лакованому взутті, чоловік ступає вкритою сірим щебенем дорогою. Це Сергій Чічак — ромський активіст та правозахисник.  Він один з тих, хто продовжує справу колишнього барона та ромського лідера Йосипа Адама. Сергію — 40. По маминій лінії він українець, батькова родинна нитка належить до ромської спільноти ловарів. Серед українців Сергій довгий час був чужим, а роми сприймали його як гаджо  — теж не свого. 

На фото: Сергій Чічак

— Йосип Іванович завжди повторював, щоб вибирати професію таку, аби потім можна було допомагати ромам, — каже Сергій, йдучи широкою дорогою Радванки. Попереду майоріє український прапор, опертий на одному з імпровізованих блокпостів цього мікрорайону.  Сергій навчався на юридичному факультеті Ужгородського національного університету, закінчив магістратуру та ще зі студентських років намагався допомагати ромам залагоджувати всілякі юридичні питання. Сьогодні місцеві називають його бароном, хоча  Сергій вважає інакше. Каже, що його професія служить саме так, як цього хотів пан Йосип. І це найважливіше. Сергій Чічак одружений із внучкою Йосипа Адама — Октавією. Тож вони всією сім'єю, разом з донькою пана Йосипа — Світланою Адам продовжують втілювати плани батька і сьогодні. Займаються просвітницькою, культурною та соціальної діяльності ромів Закарпаття.

Депутати проголосували «за»

У травні цього року депутати Ужгородської міської ради під час засідання сесії проголосували за перейменування десяти вулиць міста, які раніше носили назви радянських та російських діячів. Тоді до цього списку включили ще одну вулицю, що довгий час залишалася без назви. ЇЇ назвали іменем ромського громадського діяча, голови громадської організації «Рома», депутата трьох каденцій Ужгородської міської ради — Йосипа Адама. Цю ініціативу запропонував, а згодом і подав рішення на сесію до Ужгородської міської ради Мирослав Горват. Знаний ромський активіст та політик. 

«В Ужгороді таки з’явилася вулиця Йосипа Адама. Рішення підтримали мої колеги-депутати міської ради. Дякую кожному депутату, хто нас підтримує. Дякую усім причетним за це вшанування. Роми — важлива частина нашого міста та нашого краю», – написав тоді пан Мирослав у своїй facebook сторінці після позитивного рішення сесії. Це перша вулиця в області названа на честь ромського діяча.

Долаємо з Сергієм ще декілька метрів і майже на місці. Вулиця Йосипа Адама розміщена між Ужанською та Прикордонною, що на Радванці. Своєю протяжністю сягає понад 200 метрів. Позаду чується звук швидкісного локомотива, що стрімголов минає свій шлях.  Розгонисті поля вервицею  рясніють низькими, подекуди недобудованими оселями. Стає гамірно. Майже у кожному помешканні відчинена хвіртка. Звідси чується лункий сміх  дітей та жінок, що виходять на свої подвір’я поглянути, хто йде. Сергій каже, що попереду ще багато-багато роботи: облаштування дороги, вуличного ландшафту, освітлення, робота з приватизацією будинків та усіх необхідних документів. Але найголовніше зроблено. Історія та пам’ять про справи Йосипа. У цьому місці. На вулиці, де він жив. 

Він був циганом і знав життя

Пастор Рудольф читає молитву:

— Амаро Дад, кай Ту сал про нєбос. 

Це звучить перший рядок Отче Наш ромською мовою. Рудольф Підходить до свого столу та, привітно запрошуючи до зали, сідає у дерев'яне крісло, над яким великими літерами на стіні наклеєні слова святого Луки з Євангелії. 

— Йосип дуже хотів, щоби церква була серед табору. Щоб людям не важко було добратися. Щоб могли прийти на служіння. Щоб увірували в Бога, — каже пастор Рудольф, згадуючи, як почалось будівництво Дому молитви на Радванці. Його тоді ініціював сам Йосип Адам. Чоловік декілька років переконував місцеву владу, щоби їм виділити частину землі для будівництва храму. Ходив на всі сесії Ужгородської міської ради та до останнього не полишав свого задуму щодо сакрального місця серед ромського табору на Радванці. Прагнув, аби найбідніші роми могли соціалізуватись через релігію. Та шукати свій власний шлях до Бога.

Сьогодні Дім молитви на вулиці Йосипа Адама налічує близько 50 вірян. Вони разом з церковним пастором Рудольфом Горольдом збираються тут щонеділі для спільної молитви та розмов. Великий, просторий будинок пахне свіжістю та прохолодної серед недільної натомленої липневої спеки. Вмить з’являється дружина Рудольфа — Марія. Невисока зростом, чорні короткі темні кучері волосся визирають з-під хустки. У Домі молитви вона співає в церковному хорі, і як каже — прославляє своїм співом Бога.

Жінка починає поратись у храмі, поливає вазони, поправляє дерев'яні стільці, щоб підготувати покій до вечірньої літургії. Рудольф каже, що до початку повномасштабного російського вторгнення, служба у храмі відбулась два рази в тиждень.Тепер лише один раз. Проте важливо, що люди все одно приходять. До Бога. До своїх. Згадуючи передусім того, завдяки кому цей храм був збудований.

— Но, Йосип був великолєпна людина. Розумна. Чесна. Я його знав дуже багато років, як патріота ромського. Він дуже багато зробив для ромських людей. Для кожної сім'ї, він сам був циганом і знав життя.

Пастор Рудольф бере до рук книгу «Радісна звістка від Луки» та занурюється у повільне читання, неквапливо перегортаючи сторінки. 

*****

Спекотний полудень без поспіху котиться на довгій, виметеній липневим вітром, вулиці. Здалека чується як зі старої музичної колонки хтось слухає музику. Під ногами шурхотить дрібне каміння, переплітаючись зі звуками польових цвіркунів. Людські голоси стихають. На вулиці Йосипа Адама тепер зовсім стає тихо. Люди повертаються до своїх осель, де за зачиненою хвірткою кожен з них береже пам'ять про того, завдяки кому вони почуваються своїми.  Та мають право жити на своїй вулиці.