Світ має чути голоси етнічних груп. Історія кожного – важлива. Інтерв'ю з Ельмірою Какабаєвою

У Берліні відбувся воркшоп «Як деколонізувати та зберегти пам’ять».  Знаннями та новими методами роботи ділилася журналістка, соціальна антропологиня, письменниця, засновниця письменницького онлайн-курсу для жінок, співзасновниця та редакторка літературного проєкту Qantar.Jazylu Ельміра Какабаєва. Тож чи може одна людина вплинути на процеси деколонізму?

Відповіді отримувала журналіст «Жянес» Дар’я Ворона. 

Антропологиня Ельміра Какабаєва – справа. 

Деколонізація – юридичний процес виборювання суверенітету та повної незалежності  від країни-гегемона. І він, фактично завершився. Сьогодні ми не маємо африканських колоній Франції чи Англії. 

Деколонізм – процес, що триває нині. Це позбавлення націй від комплексу меншовартості, повернення до власних етнічних традицій, осмислення наслідків, які лишили по собі держави-колонізатори. 

Європоцентризм – уявлення про європейський континент як про центр культурно-історичного розвитку людства. За еталон у будь-якій сфері беруться саме європейські надбання. Незалежно від того, йдеться про культуру, мистецтво чи форми управління державою. Упереджена думка, що віддає перевагу західній цивілізації порівняно з незахідними.

Тож сьогодні говоримо саме про деколонізм як позбавлення від нав’язаного світогляду та цінностей. 

Все. Академічна хвилинка закінчилася. Тепер по суті. 

– Наш воркшоп був емоційним, особистісним. Але ж етнографія – це наука. То що у ній переважає: суха об’єктивність чи людяність і персоналізованість? 

– Етнографія – специфічний різновид науки. Звісно, вона дотримується точності, достовірності. Всіх наукових основ. Але ж вона вивчає людину. А це вже якраз про емоційність, особисте ставлення. 

Проводячи будь-яке дослідження, ми все одно невіддільні від своїх людських переконань світогляду. І ось це – та суб’єктивність, яка залишається в науковій роботі.

І тому особисто мені суто антропології мені було замало. Почувалася тісно в жорстких наукових рамках. Відтак пішла далі. 

Дані, дослідження, відкриття важливі навіть у творчості. На їхній основі можна написати есе, поезію чи розлогий роман. 

Тож я поєднала науку і творчість. І втілила це у своєму курсі. І такий підхід допомагає саме мені. 

– А чи змінилися загалом антропологічні підходи? 

– Так, звісно. Від початку антропологія була колоніальним продуктом. І, приміром, британський вчений приїздив до Індії вивчати їхні спільноти. Крізь призму своєї культури та поглядів. 

А потім сталася своєрідна криза у напрямку. І вчені зрозуміли, що потрібно щось змінювати. І сьогодні акцент на тому, щоб про, наприклад, індійські спільноти говорили представники цього етносу. 

Так зародилася і міська антропологія, бо ж стало цікаво: а як там живуть нью-йоркські гетто? 

– І це краще? Тобто зараз говоримо про принцип «рівний рівному»?  Коли немає когось стороннього, який прийшов і зверхньо роздивляється життя інших. 

– Це складно. Бо ця об’єктивність вона й обмежує і водночас є суб’єктивною. Так, важливо, що історію розповідає представник ком’юніті. Що це голос зсередини спільноти. 

Але і сама спільнота неоднорідна. Хтось може мати західну освіту, а хтось – взагалі жодної. І у цих людей буде різне уявлення про свою ж групу. 

Тут важливе питання позиційності: з якої точки ти промовляєш у своєму дослідженні. Це вже не про об’єктивність, а про різне бачення, розповідь різних історій, оповіді людей різних груп. 

Тобто, чим більше голосів, розповідей, тим краще. Лише різні точки зору можуть давати більш повну картину. 

– Але з якою метою всі ці дослідження? Збирання історій, мистецтво на онові етнографії… Яка мета сучасної антропології? 

– Всі соціальні науки допомагають зрозуміти світ і що у ньому відбувається. Які правила є в цьому світі, особливості. І для того, щоб зрозуміти цей світ потрібно чути кілька голосів. Ми не можемо довіряти одному джерелу. 

Все відбувається для того, щоб пояснити собі і своїм майбутнім читачам, чому відбувається саме так, а не інакше. 

– А як щодо колоніальних проявів у сучасному світі? Можливо, вони існують під іншою назвою? 

– Це складне запитання. Чи є колоніалізм і колоніальність? Звісно, є. Але все залежить від того, як на це дивитися. Умовно, коли ми говоримо про капіталізм, неолібералізм, коли досліджуємо якісь аспекти економічного розвитку – зустрічаються прояви колоніальних поглядів. Адже і сьогодні вживаємо поняття «країни третього світу». І такі великі організації як, наприклад, ООН допомагають розвивати ці країни.  І знову постає питання: а звідки ви знаєте, як краще розвивати ці країни? Знову хтось приходить зі свої правилами, своїм розумінням цього світу. А самі люди кажуть: «Вибачте, у нас це не працює. У нас все інакше влаштовано». 

Я зараз говорю дуже загально. Але це також проблема і досліджень, і пропонованих рішень. Адже береться  «третій світ» загалом. Наприклад, як розвивати економіку за допомогою сільського господарства. А спільнота не хоче і не може зробити цього. Їхня культура інша, погляди інші. Вони більше тяжіють, приміром, до скотарства. Так було і з казахами. Прийшов Радянський Союз, побачив величезні земельні наділи і вирішив, що потрібно обробляти і сіяти поля.Забувши, що казахи завжди займалися випасанням худоби і загалом тваринництвом. 

Замість висновків

Колоніальність переживе колоніалізм. Держави вже вільні та самодостатні, але…

Але зберігається розподіл на перший, другий, третій ешелон. Зберігається рівняння на Європу, як еталон розвитку.  Але…

Але є зрушення. Все більше уваги корінним народам і етнічним групам. Визнання злочинів і помилок минулого. І сьогодні голос кожного набуває значення. 

Що може зробити одна людина аби зберегти та деколонізувати пам’ять – у наступному матеріалі.