Справжня пам’ять — це чесна пам’ять, у якій є місце для кожного героя

Травень в Україні та у світі багатий на дні пам’яті, присвячені вшануванню полеглих у боях Другої світової війни, збереженню пам’яті про подвиги наших пращурів у боротьбі з фашизмом та заради миру для майбутніх поколінь. Для ромів ці дні також є важливими. Однак ромська спільнота має своє окреме свято — 16 травня, яке відзначається як Roma Resistance Day, або День ромського спротиву.

Багато хто досі не чув про 16 травня — День ромського спротиву — і не знає, із чим пов'язаний цей день. Тож наша розповідь починається з одного з найстрашніших місць ХХ століття — концтабору Аушвіц-Біркенау. Це місце, навіть сьогодні викликає жах. Важко уявити, яку нелюдську атмосферу переживали люди в цих стінах під час Другої світової війни.

Ромів у концтаборі тримали в окремому «циганському секторі». На відміну від інших в'язнів, ромські сім’ї не розділяли: чоловіки, жінки та діти залишалися разом. Точної причини цього рішення немає, але ймовірно, адміністрація табору зіткнулася з активним спротивом при спробах розділення родин. Роми не мовчали, піднімали гвалт, і на відміну від інших депортованих — не дозволяли себе роз’єднати.

У 1944 році нацистське керівництво ухвалило рішення «остаточно вирішити циганське питання» — іншими словами, ліквідувати ромське населення на окупованих ними територіях. Це стосувалося і тих, хто вже був ув’язнений у таборах.

16 травня 1944 року було спроба ліквідувати ромський сектор в Аушвіці. Проте роми якось дізналися про це. Вони забарикадувалися у своїх бараках і озброїлися всім, що було під рукою: камінням, палицями, уламками скла. Чи мали роми шанс у відкритому бою перемогти озброєних есесівців? Певно що ні. Чи могла б охорона концтабору розстріляти зовні приміщення, де пербували роми, або й того гірше, підпалити барак разом з живими людьми? Відповідь ні. Адже це могло б викликати бунт серед решти 100 тисяч в’язнів табору. Керівництво намагалося уникати відкритої жорстокості, аби зберігати контроль через страх, а не паніку.

Цей акт спротиву врятував багатьом ромам життя. У відповідь на непокору та через страх повторення ситуації, було ухвалено рішення поступово ліквідувати ромський сектор, щоб не допустити нового вибуху гніву. Починаючи з 17 травня, ромів почали невеликими групами переводити до інших таборів (трудових, фабрик і т.п.), що багатьом врятувало життя.

На фото: учасники заходу Dikh He Na Bister

Однак трагічна кульмінація настала в ніч із 2 на 3 серпня 1944 року. У так звану «циганську ніч» близько 4 тисяч ромських жінок, чоловіків та дітей були вбиті й спалені у крематоріях Освенцима. Ця ніч назавжди закарбувалася в пам’яті, як один із найжахливіших актів геноциду ромів у Європі.

Ці події добре описані в книзі «Акварелі» Лідії Осталовської.

Про цю книгу ми писали раніше: https://arca.org.ua/uk/posts/mistetstvo-chi-sposb-vizhiti-yak-kontstabr-peretvoriv-talant-na-nstrument-vinischennya/

Наша сьогоднішня розмова не про ромів, які стали жертвами нацизму, а про ромів — героїв та борців з фашизмом. Під час Другої світової війни роми брали участь та допомагали визволяти свою «Радянську батьківщину» від фашистської орди. Роми були піхотинцями, танкістами, льотчиками, та вважались гарними солдатами. Це трішки інша історія, але позначка в документах — «циган», змушувала їх доводити свою гідність і вірність подвійно. Багато ромів брали активну участь у партизанському русі. Про це свідчать архівні згадки. Зокрема, у мемуарах відомих учасників боротьби, серед яких навіть зустрічається ім’я Нестора Махна, який згадував про відважних ромських партизанів.

В нашій родині ходили розповіді про мого дідуся Івана Арсентійовича Томенка. Говорили, що він, будучи неграмотним, зумів закінчити танкову школу і став танкістом. Казали, що був поранений у танковому бою. Проте дідусь рано пішов із життя через хворобу, і ці історії залишалися радше сімейними легендами, ніж підтвердженими фактами.

На фото: Іван Арсентійович Томенко (ліворуч). Фото з особистого архіву Володимира Яковенка

Але нещодавно, після пошуків в архівах, мені вдалося знайти офіційну інформацію про нього. Виявилося, що дідусь, дійсно, служив у 44-му гвардійському танковому полку — і навіть мав медаль «За відвагу». Ця новина стала справжньою радістю для всієї нашої родини, і ще одним приводом для гордості не лише за дідуся, а й за своє походження.

Підсвідомо ця історія наводить нас на паралелі між подіями минулого й сьогодення. Як і під час Другої світової війни, роми сьогодні — не лише жертви, а й борці. Вони, як і тоді, не залишаються осторонь, а захищають свою Батьківщину, роблять свій внесок у спільну боротьбу за свободу й незалежність держави.

Ми можемо бачити, як сьогодні в Україні пліч-о-пліч зі Збройними силами воюють представники багатьох національних та етнічних спільнот: вірмени, кримські татари, азербайджанці, греки Приазов’я, болгари, поляки, роми — усі, хто вважає Україну своїм домом і цінує свободу, демократію та справедливість.

Хотілося б, щоб після перемоги внесок кожного з цих народів був належно оцінений українським суспільством. Адже перемога не повинна бути узурпована однією нацією — як це сьогодні демонструє російська пропаганда, применшуючи роль інших народів та етносів у розгромі нацизму. Справжня пам’ять — це чесна пам’ять, у якій є місце для кожного героя.

На фото: учасники заходу Dikh He Na Bister