Розриваючи кайдани стереотипів: ромські солдати у битві України за виживання

«Роми в лавах ЗСУ не просто захищають Україну, а й доводять, що є повноправними громадянами своєї країни»

Автор: Януш Панченко

Ромська громада в Україні протягом багатьох років стикалася з дискримінацією, соціальною нерівністю, переслідуваннями з боку ультраправих угруповань та стереотипами. Багато хто вважав ромів аполітичними і такими, що мало цікавляться суспільним життям своєї країни. Однак повномасштабне вторгнення Росії в Україну довело протилежне. Сотні ромів стали на захист своєї Батьківщини, воюючи пліч-о-пліч з представниками інших народів України. Вони довели, що є невід’ємною частиною українського суспільства, готовою жертвувати собою заради майбутнього своїх друзів, близьких, сусідів і навіть незнайомців.

Серед тих, хто взяв до рук зброю і пішов на фронт — Арсен Медник, Олексій Панченко та Радик Фаркаш. Їхні історії — це історії мужності та хоробрості звичайних людей, які ніколи не планували брати участь у бойових діях.

Арсен — наймолодший з наших героїв, сьогодні йому 34 роки. Він виріс у трагічно відомій Бучі. До війни вів спокійне життя, працював шевцем в одній із майстерень. Але після початку вторгнення та окупації рідного міста, де російські солдати влаштували жорстоку різанину мирного населення, Арсен вирішив вступити до лав української армії. Спершу він приєднався до територіальної оборони, а згодом став піхотинцем у лавах Збройних сил України. Арсен — один із тих воїнів, які були на передовій, на так званому "нулі". За два з половиною роки служби він неодноразово опинявся на межі життя і смерті. Одного разу куля пробила його шолом і зачепила голову, але, на щастя, не спричинила смертельного поранення. Іншого разу він потрапив під ракетний обстріл і втратив кілька пальців на правій руці. Проте це було не найгірше — лікарі не давали жодних гарантій, що він виживе. Три тижні у комі, втрата слуху, постійні головні болі — усе це стало випробуванням не лише фізичним, а й психологічним. Однак йому вдалося все подолати, і тепер його головна мрія — побачити свою країну вільною та мирною.

«Я ризикував життям, втратив здоров’я, але, слава Богу, вижив. Я хотів захистити людей, незалежно від їхньої національності — і ромів, і українців. Сподіваюся, що мій приклад і те, що зробили я та інші брати, бодай трохи змінить ставлення до мого народу в Україні».

Ще один герой, Олексій Панченко, родом із Кам’янки-Дніпровської Запорізької області. У мирний час він працював далекобійником у Європі. За кілька днів до вторгнення він повернувся з роботи в Польщі до рідного міста, яке невдовзі опинилося під російською окупацією. Провівши кілька місяців під контролем російської армії, Олексій вирішив евакуювати свою сім’ю — дружину та трьох дітей — на вільну територію України. Щоночі його діти чули гуркіт військової техніки, бачили, як їхнє місто заповнює чужа армія. Олексій розумів: якщо вони не втечуть зараз, то пізніше може бути запізно. Вивізши свою сім’ю в безпечне місце одного березневого дня, він ухвалив тверде рішення повернутися і зустріти ворога не як цивільний, а як солдат зі зброєю в руках.

«З першого дня я сказав, що я ром. Багато наших братів зараз воюють, багато загинули. Чому я маю приховувати, хто я? Я хотів, щоб люди бачили: ми, роми, теж хочемо жити там, де народилися. Я не хочу російської влади, я хочу жити так, як жив. І реакція людей на це була дуже гарною».

Наш третій герой, Радик Фаркаш, з Ужгорода. Як і Олексій, він — багатодітний батько. Згідно з українськими законами, він міг бути звільнений від військової служби. Однак у перші місяці війни він пішов до військкомату і добровільно вступив до лав Збройних сил України. У квітні, будучи батьком чотирьох дітей, він приєднався до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

«Me kamav te džanen manuša, so hin ajse roma, save na daran te meren. Me na phenav, so na kamav te dživav, — kamav, ale nisave love, nisavo barvalipen nane cyneder, sar tiri phuv. Ada miri phuv, miro kher, mek ćororo hin, no oda miro, paťa mange».

«Я хочу, щоб люди знали: є роми, які не бояться померти. Я не кажу, що не хочу жити — хочу, але жодні гроші, жодне багатство не цінніше за твою землю. Це моя земля, мій дім. Навіть якщо він бідний, це мій дім, повірте».

Сьогодні роми воюють у всіх підрозділах армії — в піхоті, десантних військах, артилерії. Вони не просто захищають Україну, а й доводять, що є повноправними громадянами своєї країни. Їхній подвиг — це виклик упередженням, які існували століттями.

Роми у ЗСУ: Борці за демократію, справедливість та розмаїття

Авторка: Наталія Томенко

Ромська громада є невід’ємною частиною українського суспільства, яке протягом століть формувалося як багатонаціональне та різноманітне. Роми живуть, працюють, розвивають культуру та воюють за свою країну нарівні з іншими громадянами. Однак їхній внесок у захист України часто залишається непоміченим або недооціненим. Попри тривалу історію дискримінації та соціальної ізоляції, тисячі ромів сьогодні боронять Україну у складі Збройних сил, демонструючи відданість та хоробрість. 

Вибір воювати: відповідальність перед країною та громадою

Один із таких воїнів — Микола Алмазов, який добровільно приєднався до ЗСУ у 2023 році. Його рішення було не лише актом патріотизму, а й відповіддю на внутрішній поклик боротися за правду. «Щось пробудилося в мені – я зрозумів, що не можу стояти осторонь. Я не лише захищаю свою країну, я також захищаю ім’я своєї громади», – розповідає він. Для нього цей вибір став частиною особистої місії – довести, що роми є невід’ємною частиною українського народу, і що вони так само готові ризикувати життям за свою країну.

Його шлях проліг через інтенсивну підготовку в Василькові, де він опановував військову справу разом із побратимами. Згодом він потрапив до морської піхоти, де служив у найнебезпечніших умовах. Бойові операції, в яких він брав участь, включали штурми окупованих територій, форсування річок під ворожим вогнем та вуличні бої. «Під час першого бою страху не було – була лише рішучість і бажання захистити своїх побратимів», – додає він. У цих жорстких умовах він зрозумів, що війна – це не лише про зброю, а й про довіру та підтримку між солдатами, незалежно від їхнього походження.

Роми у війську: як змінюється сприйняття?

Попри те, що на фронті етнічна приналежність не грає ролі, у суспільстві ще є багато стереотипів. «На війні всі рівні – головне, що ти можеш і як воюєш», – каже Микола. В окопах, під обстрілами, важливо не те, ким ти народився, а те, наскільки можна на тебе покластися. Проте він бачив, як деякі його побратими-роми приховували своє походження через страх дискримінації. «Я зустрічав хлопців, які не хотіли, щоб хтось знав, що вони роми. Але чому? Ми всі тут із однією метою – захистити Україну».

Для Миколи війна стала можливістю не лише боротися з ворогом, але й змінити уявлення про ромську громаду. Він наголошує, що в бою національність втрачає значення, але в цивільному житті стереотипи можуть бути сильнішими за будь-яку зброю.

Війна як шанс змінити суспільне ставлення

«Колись ромів бачили лише як музикантів або торговців. Тепер нас бачать у формі, в окопах, зі зброєю – і це змінює сприйняття», – зазначає Микола. Він розуміє, що війна – жахливе випробування, але водночас це і можливість зруйнувати багатовікові стереотипи.

Його історія є доказом того, що роми — не просто частина України, вони її захисники. Визнання їхньої ролі у війні допоможе інтегрувати ромську громаду в українське суспільство як рівноправних громадян. «Ми більше не повинні доводити, що належимо до цієї країни – ми це вже довели своєю кров’ю», – каже він.

Що буде після війни?

«Якщо держава не подбає про ветеранів, це стане національною трагедією», – наголошує Микола. Він підкреслює, що багато військових потребуватимуть соціального захисту, реабілітації та підтримки для повернення до мирного життя. Багато хто залишить фронт із пораненнями, як фізичними, так і психологічними, і їм буде потрібна допомога, щоб знайти себе у мирному житті. «Сьогодні ми виконуємо свій обов’язок, але після війни важливо, щоб кожен ветеран мав можливість знайти своє місце в суспільстві, отримати освіту, роботу та необхідну допомогу».

Микола також акцентує увагу на тому, що роми повинні активно заявляти про свою роль у війні. «Наша боротьба – це частина спільної боротьби за Україну. Ми довели, що готові захищати свою країну, і хочемо, щоб це визнавали всі». Він вірить, що після війни настане час для справжнього визнання ролі ромів у державотворенні України.

«Ми не просимо про особливе ставлення – ми лише хочемо, щоб нас визнавали рівними. Ця війна – наш шанс змінити ставлення суспільства до нас», – підсумовує Микола Алмазов.