Роза Тапанова: «Завдання наших інституцій — працювати з сенсами»

Роза Тапанова — директорка Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» розповідає про важливість збереження пам'яті в час війни, роботу з державними інституціями та молодою генерацією українців. А також про важливість чути голос національних спільнот України, як один з ключових факторів прагнення до вестернізації українського суспільства. Під час одного із мистецьких заходів у Берліні, який був організований Молодіжною агенцією з адвокації ромською культури «АРКА», Роза Тапанова розповіла про синергію співпраці, меморіалізацію пам’яті та роботу з архівами.

«Вони зуміли не лише вижити, але й врятувати інших.  Це і показує наскільки  ми сильні духом. Перед людиною щодня постає вибір»

— На тлі складних історичних подій нашої країни та російських злочинів, які відбуваються  в часі повномасштабної війни, як гадаєте, Розо, чи змушують ці події більше переосмислювати минуле?

— Зараз виникає багато емпатії, запитань та пошуку відповідей за рахунок того історичного досвіду, який ми маємо. Бачимо, як люди вивчають історію. І як багато запитів з’являється до вивчення книжок, наприклад, Тімоті Снайдера чи Сергія Плохія. Бо виникає розуміння того, що історію, яку ти знав, що вона багато в чому не відповідає дійсності, оскільки була нав’язана колоніальною політикою Росії. Наративи імперії, які формували свої наративи. Сьогодні це переосмислення є дуже важливим, а відтак місця, де відбувалися найстрашніші злочини минулого століття, і наше знання про них. За три роки повномашної війни у Бабиному Яру кількість відвідувачів суттєво збільшилась. Вони вивчають цю історію, цікавляться виставками, дискусіями, проходять на обговорення. Для нас це постійно пошук нових викликів і міркувань про те, що ще ми можемо зробити для повноцінного розуміння історичних знань.

Анатолій Подольський, який вже багато років працює з нами (історик та директор Українського центру вивчення історії Голокосту - ред.) розповідає історії, наприклад, вчителів з Маріуполя, які в час російської окупації змогли врятувати себе за рахунок того, що знали, як це робили люди в час Другої світової війни. Базові знання, які стали для них актуальними зараз. Або історії з «Праведниками України». У 2024 році ми відкрили «Алею Слави Праведників України», написавши історію  кожного з цих людей.  Молодь приходить, читає і щиро захоплюється,  що у такий складний час, вони зуміли не лише вижити, але й врятувати інших. Це і показує наскільки  ми сильні духом. Перед людиною щодня постає вибір. 

На фото: Роза Тапанова (взято із соцмереж)

«Будь-яка інституція повинна бути активною, шукати фінансування, підсилювати голос інших»

— Якщо міркувати про концепт державних інституцій, то там зазвичай залишається рудимент та відчуття совковості. «Бабин Яр» — дещо інший кейс який, який, як на мене доволі правильно артикулює концепт сучасного мистецтва  та переосмислення історії. Які Ваші головні інструменти для роботи з суспільством?

— Державні інституції багато чого переосмислили в час нашої війни. Наприклад, Національний музей історії України у Другій світовій війні, який зараз став музейним простором, що осмислює досвід українців у сучасній війні. Чи Український Дім, або Національний музей Голодомору-геноциду. Ці інституції переосмислюють історію сьогодні. Важливо розуміти, що Міністерство культури не формує твою стратегію, натомість ти повинен бути активним учасником та відповідати суті того, яка в тебе місія, як інституції. Наша недовіра до державних інституцій була у тому що, не існувало розуміння, яка в них місія, чим вони повинні займатись. Зараз є запит в суспільстві, що ми повинні робити та в чому головне завдання. І що вони є саме тими, хто формує наратив майбутнього. Тут повинна бути участь двох сторін, як громадянського суспільств, так і державних інституцій. Не можуть бути громадські організації успішними, якщо вони не посилюють державний сектор. Так це буде довгострокова стратегія. Будь-яка інституція повинна бути активною, шукати фінансування, підсилювати голос інших. Завдання для нас усіх — зробити так, аби ці місця переосмислення були максимально ефективними. Як це робиться, наприклад, в Німеччині. Тут децентралізований ландшафт пам’яті. Скажімо, в місті, яке ми відвідали — Гейдельберг. Тут колосальний центр дослідження Голокосту німецьких ромів та сінті. Тобто не лише Берлін є місцем дослідженням, але й кожне маленьке місто, де відбулися злочини історії. Завдання наших інституцій у тому, що ти повинен працювати з сенсами. Ти відповідальний  перед тими, хто приходить.

На фото: церемонія вшанування жертв Голокосту. Фото: Офіс Президента

«Важливо, щоб кожне наступне покоління розуміло ціну, яку ми заплатили і через що пройшли» 

— Спробуймо поговорити про місця пам'яті нашої сучасної війни. Як на Вашу думку сьогодні повинні створюватись місця меморіалізації вшанування українських героїв в Україні? Як правильно їх пов'язувати з урбаністичним контекстом наших міст?

— Те, що на кладовищах споруджуються Алеї Героям — це частина спільного болю українського суспільства. І це стосується моєї родини також. Ми приходимо до цієї Алеї. Мама — до сина, я — до свого барта. Це те, що з нами. Місце, де ми можемо принести свій біль.

Щодо загального меморіалу, то має прийти час і розуміння, що ми хочемо в цьому меморіалі показати, і яку роль він буде виконувати. Для того, треба закарбовувати ім’я кожного, хто віддав своє життя на війні за нашу свободу і волю. Щоб кожне наступне покоління розуміло ціну, яку ми заплатили і через що пройшли. 

Нам з командою подобається ідеї концепції військових кладовищ в Америці. Арлінгтонський національний військовий цвинтар — один із найбільших та найвідоміших у США. На 300 гектарах там розташовано понад 400 тисяч могил. Це місце поховання стало символом шани військових та патріотизму. Або Пам’ятник 9.11 щодо трагічних подій, які відбулись 11 вересня 2001 року. В Україні це повинно бути загальним меморіалом, де записане ім’я кожного і кожної, хто загинув у цій війні. І якщо в Києві, тоді кожна з українських родин будь-якого міста може приїхати і в Києві знайти ім’я свого батька, сина. А пізніше - діда чи прадіда. І кожен новий парламент чи влада повинні розуміти відповідальність перед цими людьми. Це повага і вдячність перш за все. І це про меморіалізацію, яка зберігає історію кожного. 

«Всі ці регіональні архіві пізніше мають стати загальною топографією пам’яті людей та населення. До цього ми повинні дорости»

— Якщо провести паралель між єврейською та ромською культурами, то можна викристалізувати два різних зіставлення: єврейська культура — це завжди про письмову згадку, ромська — здебільшого усну. Як на Вашу думку, можна архівувати минуле ромських спільнот, зберігаючи  для наступних поколінь?

— Має бути проведена велика робота із записами, які не зафіксовані  в письменності. Тобто всіма методами намагатися їх зберегти: у книжках, літературі, фільмах, історії. З кожним поколінням усні історії ми втрачатимемо. У цьому і проблема. Є такий відомий французький католицький священик Патрік Дебуа, який їздив в Україну в експедиціях та записував історії людей, що постраждали від злочинів минулого століття. Але можна уявити, що з того, що записується пам’ятає людина, яка пережила страшні події. Тому завжди важливі першоджерела. Наприклад, наші щоденники війни, які ми пишем сьогодні є важливими для історії майбутнього. Щодо ромів: якщо у них не присутня культура писемності, як така, все ж важливо фіксувати пісню, про що вона була, хто і як її співав. Тоді паралельно можна підняти архів щодо того чи іншого регіону, міста чи села, вулиці, церкви чи місцевого музею, співставити і дійти до певного дослідження.

Така робота повинна бути послідовною у кожному регіоні. Для того, щоб працював ландшафт, кожен регіон має знати про минулі злочини, які були скоєні проти місцевого населення, такі як Голокост, Голодомор, депортація кримських татар та інші. Всі ці регіональні архіві пізніше мають стати загальною топографією пам’яті людей та населення. До цього ми повинні дорости. Зараз досить добре працюють регіональні музеї, наприклад, Волинський краєзнавчий музей. Це гарний приклад того, як у місті можна краще зрозуміти свою локальну історію, якою була правда і хто тут жив до нас. Тобто має бути децентралізація культури. Якщо ж це йтиме лише згори, а цього не прийматиме громада, тоді пам'ять буде стиратись. Має бути фокус до витоків свого. Починаючи з найменшого.   

На фото: Роза Тапанова (з особистого архіву)

«У кожного має бути розуміння про своє коріння, а далі — важливість адвокатування своїх коренів родини, традицій, культури»

— Поговорімо про ідентичності. У Вас коріння казахських татар. Багато років працюєте в Україні з контекстом єврейської історії та культури. Яку ідентичність для себе викристалізовуєте перш за все? 

— Передусім ключове те, що я — українка. На пам’ятнику мого брати написано: «Казах, але українець». Загалом у кожного має бути розуміння про своє коріння, а далі — важливість адвокатування своїх коренів родини, традицій, культури. Українське суспільство завжди було міжконфесійне та міжнаціональне. Натомість поділ людей зазвичай і дуже часто веде до зла та поганих наслідків. Історично Україна вживалась з різними етносами.

— Насамкінець. Назвіть місце, куди Вам найбільше хотілось би повернутись?

— Херсон. Місце, де я народилась, зростала. Часто згадую вулицю, де жила. Дніпро. Хочется дуже повернутись туди, щоб не літали КАБи. Насолоджуватись красою і смаком, що відчувались в дитинстві.