Ромська художниця Наталі Томенко: «Мистецтво дає можливість по-іншому переосмислювати цей час»

Наталія Томенко – дослідниця та експертка з культурної спадщини ромської культури. Захисниця прав людини, лідерка ромського молодіжного руху України, заступниця директора Молодіжної агенції з адвокації ромської культури «АРКА» в Україні. Крім правозахисної та менеджерської діяльності, Наталі займається візуальним мистецтвом. Вона ромка за походженням, яка працює в дискурсі українського громадянського суспільства. Про свою дебютну виставку «Українська культурна спадщина», яка нещодавно відбулась у Відні, авторка розповіла «Жянес».

— Наталі, розкажи, будь ласка, перш за все, який головний меседж твоєї дебютної виставки? І як довго ти її створювала?

— Загалом тут зібрані роботи за різний період. Від початку 2022 року і донині. Але також є картини, які були намальовані за всю декаду десяти років. Є багато картин у техніці абстракції, а також ліногравюри. Є також полотна, які створила за часів мого навчання у художньому університеті. (Харківська державна академія дизайну і мистецтв, - ред.) Мабуть, назва говорить про себе сама: «Українська культурна спадщина». Себе я вважаю ромкою українського походження. Зрештою, бути українкою — це частина моєї ідентичності. Це працювати у дискурсі соціальних тем українського суспільства для того, аби роми були включені в українське суспільство.

— Одна з твоїх ключових професій — це правозахисна, соціальна та менеджерська діяльність. Ким більше ти себе відчуваєш? Мисткинею чи управліницею?

— Мабуть, в моєму випадку це доповнює одне одне. Інколи бувають проблеми з часом, але загалом ці діяльності є частиною всього, що я роблю. Є періоди, коли я більше присвячую часу мистецтву, або навпаки більше займаюсь менеджерською роботою —  управлінням  організацією. Звісно, зараз багато соціальних викликів, відтак управлінська робота є дуже важливою. Водночас малювання  —  це завжди можливість рефлексувати. Це, як арт-терапія, яка працює через мистецтво. В техніці абстракції, інколи не треба думати, себто можна віддатися процесу та творити. Насолоджуватись палітрою кольорів, форм, технік. Тут я  візуально збагачуюсь і це допомагає мені в інших справах, додає сил до всього.

— Чи складно бути мисткинею у ромському середовищі?

— Коли я обирала професію, то хотіла, наприклад, бути психологинею. Але вступила до академії мистецтв, щоб потім займатись творчою професією. Це теж було моїм бажанням. І для мене тоді  не було головне, аби заробляти з цього. Було важливо робити те, що подобається. Моя сім’я, зрештою, завжди підтримувала мене в усьому. Наприклад, дідусь колись повів мене вперше в художню школу, був шанувальником моїх дитячих малюнків, які вже тоді проявлялись. Я розвивалась без жодних бар'єрів, які могли тоді існувати. Загалом мистецтво для мене не є комерційною складовою, радше як те, що наповнює.

— Розкажи, будь ласка, більше про аудиторію, для якої ти готувала та презентувала свою експозицію у Відні?

— Зважаючи на те, що багато каналів комунікації та анонсів виставки відбулось саме через українські спільноти, то велика частина аудиторії були саме українці. Але також і австрійці, та чималий відсоток інших національностей, які мешкають в Австрії. Приємно, що були геть незнайомі люди. Наприклад, до мене підійшли відвідувачі з Дніпра, розповівши, що їхня донька теж працює в техніці арт-терапії і їм цікава методика, в якій я працюю, і що надалі стежитимуть за наступними моїми проєктами. Це те, що мотивує та надихає.

— Як на твою думку чи існує таке поняття, як сучасне ромське мистецтво? І яке воно сьогодні?

— Філософське питання. У європейському дискурсі говорять, що ромські митці — це митці ромського походження. Спробую розтлумачити про що йдеться: донині роми борються  за те, щоб їх визнали рівноцінними учасниками суспільних процесів. Часто є думка, що ромське мистецтво — це наївне мистецтво. Втім деякі дослідники навпаки вважають, що сучасне ромське мистецтво не є наївним, а таким, яке актуальне сьогодні. Якщо говорити про мейнстріми, то ромське мистецтво схоже із афроамериканским в тому сенсі, що  ці художники та митці часто говорять про свій етнічний бекграунд і це додає видимості в їхніх спільнотах. 

— Хто для тебе був орієнтиром впродовж  творчого шляху? Є імена, які можеш пригадати?

— В дитинстві я любила творчість Леонарда да Вінчі. Розгадувала його коди, картини, кольори та форми. Люблю також Клода Моне, а особливо його гру кольорів. Навіть спробувала малювати маслом у схожій методиці.

Якщо згадувати про сучасних, то, мабуть, це мій вчитель — Анатолій Дяченко. Він був моїм наставником, навчив мене методики гравюри. Пригадую наші продуктивні розмови в майстерні за чаєм після уроків, де я часто експериментувала та викристалізовувала  власний стиль. Це доволі сильно вплинуло на мене, на моє творче бачення. 

— Якщо порівнювати досвід творення у мистецьких середовищах  Австрії та України, як думаєш, важко бути мистикнею за кордоном?

— Живучи в Австрії вже шість років, то скажу чесно, що складно. Тут загалом важко іноземцям увійти у, так звані, творчі середовища. Бо це доволі закриті спільноти. В Україні з цим простіше і це круто. У нас можна організувати будь-якого рівня публічний захід, якщо ти вмієш і знаєш як це робити. Натомість тут все складніше, адже доволі довго треба напрацьовувати оцей нетворкінг та соціальні зв'язки. Але навіть всупереч всьому  — це можливо.

— Чи плануєш презентувати виставку «Українська культурна спадщина» в Україні?

— Хороше питання. Не думала про це, але варто подумати (усміхається). Є складність із транспортуванням робіт Адже багато є великих розмірів і це створює певні труднощі. Втім, є серії менших гравюр, їх цілком реально було б показати у нас. Час покаже.

— Питання щодо ідентичності. Яку ідентичність вирізняєш для себе з-поміж інших?

— Я — людина, потім жінка, ромка, а потім українка. 

— Як гадаєш, чому важливо творити мистецтво в час війни? І над якими наступними проєктами працюєш?

— Виставка, яку я презентувала показує мою ідентичність. Там є картина, наприклад, «Ромська жінка». І це про мене. Як усі інші. Далі планую працювати у арт-терапії, щоб бути корисною для інших, але водночас ділитись мистецтвом. Чому важливе мистецтво в час війни? Звісно, під час різних історичних перипетій завжди з'являлось  щось нове: інші стилі. Якісь зникали, щось набувало нового сенсу. Відтак, мистецтво мало свій логічний шлях розвитку. В час війни емоційний стан дуже напружений у кожного з нас — хто на фронті, чи хто волонтерить, або робить свою щоденну роботу. Мистецтво дає можливість по-іншому переосмислювати цей час. Але водночас художникам не так легко. Втім вони творять важливу місію, яку варто продовжувати і далі.