Роми, що одягнули піксель. Історії з фронту

Віктор, Микола та Олексій — представники ромських спільнот України.  Кожен із них носить у собі заховану історію болю та втрат. Але також витримки, власної перемоги та віри. Усі троє  — різні й не схожі один на одного. Їхня мова часто відрізняється своїми діалектами та культурними особливостями. В їхній релігії присутній  Господь, Ісус та Аллах. Проте є те, що об'єднує цих ромських чоловіків: любов до своєї країни. Та готовність добровільно змінити цивільний одяг на військову форму.

****

Медаль за звільнення міста, якого більше немає

Віктор гордовито одягає військовий кітель, який акрутно лежить у нього на широкому ліжку. Робить це повільно, неспішно, наче намагаючись зафіксувати ще один важливий момент життя, відбиток якого щільно вшитий у камуфляжну тканину. І у власне серце. До невеликого покою, де сидить Віктор, прибігає галаслива малеча — четверо дітей чоловіка. За мить приходить дружина. Усі вони із цікавістю та захватом дивляться на військового. Тихенько, щось між собою перешіптуючись ромською мовою, вони присідають на дерев’яні сходи, що ведуть знадвору до кімнати. Затамовують подих. Сьогодні вони знову слухатимуть історії з фронту. 

Віктор Ільчаку трохи більше тридцяти. Він належить до етногрупи роми-ловари, себто ті, предки яких у минулому прийшли на українські землі з Угорщини. Чоловік народився в Ужгороді, де і зростав. Ще з юних років заробляв якусь копійку, аби бути самостійним. А потім з'явилася  сім'я, тож обов'язки чоловіка стали вдвічі відповідальнішими. Влаштувався вантажником у рідному місті. Виконував різну фізичну роботу, бо якоїсь іншої праці для ромів було годі знайти. Тож робив те, що траплялось.

В Ужгороді нічим не вирізнявся з-поміж звичайних ромських чоловіків своєї громади. Проте десять років тому чітко й одностайно для себе вирішив: хоче служити для України. Коли у 2015 році Віктор добровільно прийшов до місцевого військового комісаріату, під час огляду на медичній комісії, йому навідріз відмовили. Висновок був коротким: непридатний для війська. Але той наполягав на своєму. А ромська вдача не дозволяє так легко скласти руки. Тож згодом Віктор потрапив у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

— Я собі вирішив: якщо живу в Україні, значить треба йти воювати за нашу землю українську. 

Віктор малослівний. На мої питання відповідає коротко та дещо уривчасто. Після кожного слова опускає голову донизу, наче шукаючи там спогади із фронту. Намагається прокрутити плівку важких спогадів, що спадають йому на темні повіки. Напередодні 24 лютого Віктор мав передчуття, що почнеться велика війна. У переддень розпалу повномасштабного російського вторгнення,  бригаду, в якій служив Віктор Ільчак відправили до Волновахи, що у Донецькій області.

Перші дні війни у лютому 2022 року стали найбільш нещадними. Спершу вся бригада виконувала бойове завдання у  Волновасі, пробувши там 12 днів. Тоді, коли точились найбільш запеклі бої за місто. Сили із ворогом були нерівні. Двохсотих бійців привозили раз за разом. А  за декілька днів батальйону просто уже не було чим відбиватись. Надії залишитися живими вислизали щосекунди. Тоді і надійшов наказ від командира покинути позицію. Коли відступали, Віктор допомагав вивозити поранених із пекельного кільця ворогів, але у якийсь момент відчув жахливий удар та нестерпне відчуття у тілі. Сили покинули його. Кров лилась цівкою на гарячу, від артилерії, землю. Солдат Ільчак був один з трьохсотих. 

27 лютого ворожі війська спершу захопили Волноваху, але незабаром були вибиті з міста українською армією. Протягом двох діб російські окупанти наступали на місто, його обстрілювали з «градів» і усякої артилерії. В ніч проти 1 березня в місті тривали бої, саме місто було майже знищено. Сьогодні за офіційними даними Волновахи як міста фактично не існує, його інфраструктуру повністю зруйновано.

— Коли побачив бойові дії у Волновасі, то вже думав все. Не повернусь живий і здоровий додому. Там руки, ноги повідривало хлопцям. Дзвонив своїм, прощався. Жінка і діти плакали, — чоловік знову опускає голову додолу. Він непорушно сидить на м'якому дивані, котрий вкритий декількома ворсистими теплими різнокольоровими ковдрами. Хтось з малечі підбігає до батька, сором’язливо ховаючись за широкі плечі чоловіка. Інші пильно вдивляються в очі, затамувавши подих. Кімната, де сидимо  — невелика, проте щільно заставлена широким ліжком, дитячими іграшками, килимами, порцеляновими сувенірами  та широкими дзеркалами, в яких відбиваються денні промені сонця.

Знімок з дружиною, що обрамлений у золоту рамку, красується на маленькій етажерці біля дитячої двоповерхової постелі. На ньому усміхнена закохана пара безтурботно завмирає в обіймах одне одного. Стіна обліплена яскравими рожевими шпалерами. Посередині покою — розлогий коричневий гобелен із зображенням Ісуса Христа, а поруч декілька великоформатних,  колажами склеєних фотографій: у центрі Віктор, одягнений у військову форму, а з обох сторін  зображення дружини та дітей. Ще трохи знімків біля столу, де чоловік у чорному костюмі із срібною краваткою на якомусь родинному застіллі. Усміхнений. Щасливий. Молодий.

— Но буває так, коли бачу дітей на фото дуже сильно скучаю за ними, буває, що й плачу за ними. Але найголовніше  я знаю чого я на війні: бо захищаю своїх дітей —  каже чоловік, кидаючи погляд на старшого сина.

Віктор трохи жвавішає. Він підводиться, дбайливо поправляє свою військову форму, птахом розправляє плечі, дивиться чи на місці всі шеврони, щось коротко ромською мовою промовляє до дітей,  які досі вервицею сидять на східцях кімнати, та підходить до не високої коричневої шафки. Дружина заносить велику пляшку Соса-соlа, а на червоному пластмасовому підносі — кришталеві келихи, люб'язно пропонуючи мені напою. Робить це так урочисто наче перед  якоюсь особливою подією. Діти, зграєю пташенят купчаться одне біля одного, підводяться на кінчики пальців ніг, зазираючи з порогу. Віктор бере до рук папку та без поспіху відкриває.

У ній — подяка від начальника Закарпатської обласної військової адміністрації — Віктора Микити за “особистий внесок у  захисті територіальної цілісності України та з нагоди Міжнародного дня ромів”. Поруч ще одна медаль, якою чоловік пишається найбільше: Орден третього ступеня від Президента України Володимира Зеленського. Цю медаль Віктор отримав за те, що зберіг життя людей, вивозячи побратимів у Волновасі у розпал великої війни. За якусь мить витягає з шухляди ще одну медаль та урочисто зачитує, заледве всміхаючись:  “За героїзм  та особисту мужність”. Її Віктор отримав ще у 2016 році. 

На вулиці чути гавкіт собак, біля подвір'я будинку збираються люди. Це сусіди прийшли поглянути як Віктор дає інтерв'ю для ЗМІ. Серед своїх він справжня зірка. Віктор мешкає на Радванці — околиці та один із районів Ужгорода, що розташований на південний схід від центру міста, і відомий, зокрема, своєю великою ромською громадою. Натовп людей збирається галасливо, проте у їхніх словах чується веселіться, сміх та задоволення. Кожен намагається стати біля чоловіка для загальної світлини. Спершу підходять найближчі. Хоч тут і не розбереш, хто з них близькі, а хто далекі родичі. Зрештою, Віктор радий усім. Рукою подає знак підходити ближче та ставити поруч. Малі обступають одразу, старші трохи соромляться. але врешті встигають, поки фотоапарат фіксує мить. Клац-клац.

Віктор широко усміхається, кожному тисне руку. Його  суворе обличчя набирає більш утішливих, трохи дитячих рис. Собаки завмерли, ліниво гріючись на холодному сонці. Біла мереживна фіранка — що висить попереду вхідних дверей будинку, гойдається на вітрі, кутаючи у свої химерні орнаменти чорне блискуче волосся дітей, що смикають раз по раз  її білосніжну тканину. Віктор заходить до кімнати та пропонує ще одну фотографію всередині дому. Тепер тільки з сім'єю. Ще одна мить зафіксована.  

Довга, розлога дорога веде до центральної частини міста. Йдемо спершу вузькою стежкою, де з кожної хвіртки хтось махає чи вітається ромською. Віктор лиш стримано киває у відповідь. Зараз він перебуває на довготривалій реабілітації, проте дуже хоче знову повернутись до побратимів та продовжувати свою боротьбу.  Він каже, що війна зрівняла усіх, незалежно від етнічного походження чи соціального статусу. Під час своєї служби на фронті Віктор жодного разу не відчував на собі вияви дискримінації чи неприйняття. Навпаки: всі, з ким  ромський військовий пройшов  бойовий шлях, стали близькими та дорогими друзями.  З ними він досі тримає теплий зв'язок. Та бережно береже у шафі подарованій шеврони від загиблих побратимів.

Не ром, а циган

Поки Віктор Ільчак  фізично відновлюється вдома, водночас він почав працювати інструктором на одному із військових полігонів Закарпатської області. Тут разом із командою готує нових бійців до служби. А ще мотивує молодих ромів вступати та приєднутись до лав Збройних сил України. У Віктор великий непростий досвід війни за спиною, що залишає відбиток болю, але водночас вселяє людяність, яка залишається назавжди. Принаймні так вірить Віктор.

На вулиці тихо, хоч мак сій. Віктор сідає у старий жовтий автомобіль марки “Хюндай”, пропонуючи підкинути мене, голосно тисне на газ та рушає. За сім хвилин ми вже біля головного входу міського залізничного вокзалу. Тепер міську тишу порушує звук потяга, що прибуває. Чоловік витягує з автомобільного ладника маленький ромський прапор: синьо-зелене тло та колесо, що крутиться — символ вічної дороги. Декілька хвилин стоїть непорушно, а потім додає:

— Знаєте, коли йшов служити, то всі дивувалися, а потому самі казали, що я не ром,  а циган. І так ми подружились, — Віктор задоволено всміхається  і говорить так, наче це і була найбільша його таємниця.

Стукіт локомотиву, що рушає залізницею, відлунює довгим густим звуком. Сонце помаранчевою кулею котиться за обрій. Сутінки лягають на місто. Міські ландшафти за вікном поїзда змінюються на сині хребти гір, що бовваніють, а потім миттєво зникають.

Морський піхотинець з позивним  «Італієць»

Микола  Алмазов із позивним «Італієць» вирішив приєднатись до української армії, коли російські війська повномасштабно вторглись на територію України. Тоді у перші дні великої війни, чоловік взагалі не роздумуючи, пішов до військкомату свого міста, щоб добровільно  приєднатись до лав Збройних Сил України. Але брати його до війська не хотіли. Мовляв, великі черги хлопців, тож спершу беруть тих, у кого є бойовий досвід чи військова кафедра. Миколу відправили додому.

— Я так просто не здаюсь, — з усмішкою каже Микола. —  Це був мій борг, щоб захищати країну. В глибині душі я думав, що ромськими чоловіками також повинні пишатись. Не пішли би ми, пішов би хто?

Миколі — 46. Він народився та зростав у Кременчуці, що у Полтавській області. По маминій лінії чоловік належить до етно-групи сервів, батько ж є частиною ромського субетносу — ловари. У Кременчуці, який налічує близько 340 тисяч населення, до війни тут проживало від трьох до п'яти тисяч ромів. Переважно це етногрупа серви. Проте від початку великої війни, важко вести офіційну статистику, бо багато хто з представників ромських громад виїхав, а переселенців зі східної частини України вдвічі більше. Втім, ромська громада тут залишається доволі чисельною. Микола один із них.

З дитинства  чоловік мріяв бути військовим та вступити у Французький іноземний легіон. Але доля розпорядилась інакше. Спешу влаштувався на Кременчуцький автоскладальний завод, де працював декілька років, пізніше вирішив підробляти таксистом, а згодом відкрив свій невеликий бізнес з обслуговування та ремонту автівок. Після 24 лютого 2022 чоловік завершив всі свої підприємницькі справи та цивільний одяг змінив на військову форму. 

Спершу Микола Алмазов потрапив на навчання у військове формування протиповітряної оборони та був у складі  299-тої бригада тактичної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України. Здобув професію кулеметника. Крім того, чоловік закінчив підготовку на оператора дронів. Минулого року, перебуваючи на бойовому завданні в Миколаєві, що на Херсонщині, батальйон, в якому служив Микола, зазнав серйозних ударів та обстрілів з боку ворожив сил, а вже у вересні 2023, Миколу Алмазова направили до 137-го окремого батальйону морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ.

— Так я став морським піхотинцем, — знову усміхається.  — Це найважча професія. Де б ти не був, в тебе летить з усіх сторін.

В жовтні 2023 року «Італієць» отримав поранення. Це сталось в селі Кринки Херсонської області, коли ворожа авіація гатила з неба на позиції українських піхотинців, де перебував і Микола. Коли Микола виносив на берег поранених хлопців, маючи наказ покинути позицію, російські війська запустили артилерію та дрони. Накрило всіх і всюди.  Бойовий снаряд розірвався за декілька кроків від хлопців. В бійця, що стояв поруч різірвало ступню, інший стік кров'ю протягом 40 хвилин на очах у інших. Миколу Алмазова зачепило осколками в живіт. Тоді чоловік пройшов складну операцію  в одному із госпіталів Миколаєва.

«Колян, будеш Будулаєм»

— Коли по тобі стріляють з усього, що тільки може бути, ти не можеш зупинитись. Ти йдеш далі, щоб вивезти поранених на собі, — голос чоловіка трохи стишується. Проте за мить Микола переходить до  більш приємних спогадів та з гордістю розказує про дружбу на війні. У війську він зустрів чимало надійних друзів різних за національністю:  грузинів, молдаван, турків та, звісно, українців. Він каже, що незалежно від національної приналежності у всіх одна мрія: захищати свою країну. Бути тими, ким би пишались. Особливо мріє, щоб про ромських воїнів говорили з такою ж повагою, як і про українських. Тож, своїми вчинками  Микола намагається це довести щоденно.  Чоловік зізнається, що вже встиг навчити своїх побратимів трохи ромської мови. А ще особливостей ромської кулінарії, культури та побуту. Жартує, щоби зварити ромський борщ, треба спершу вкрасти коня.

— Мені якось кажуть хлопці: «Колян, будеш Будулаєм», — сміється. У голосі чоловіка відчувається радість та любов до своїх. Тих, з якими він пройшов найстрашніше пекло війни. Зараз 46-річний Микола Алмазов перебуває на реабілітації у рідному місті Кременчуці. Та вже будує нові плани: хоче допомагати ромам свого міста на рівні держави. Має намір балотуватись у депутати, стати соціально активним, робити все, що у його силах для нових змін. Бути  корисним для інших та змінювати ставлення ромів в українському суспільстві.

А поки боєць з позивним «Італієць» споряджає свій військовий наплічник, щоб в кінці лютого знову відправитись на фронт. 

Ромський самурай

— Найважче на війні — бачити поранених людей, — каже Олексій. 

На правій руці у нього татуювання із зображенням японського самурая, що тримає меч —  знак вірності та сили духу східного воїна із Країни сонця. Для Олексія це тату набуло  особливого сенсу тоді, коли він приєднався до лав Збройних Сил України та пішов захищати рідну землю. Своє місто та дім.

Павлоград —  центр вугільного басейну Західного Донбасу, розташований  в межиріччі річок Самари та Вовчи. Саме ж місто пролягає між Запоріжжям, Дніпром, Донецьком і Харковом. Місто зі своєю давньої історією та багатством чорнозему, з початком повномасштабного російського вторгнення, неодноразово ставало ціллю російських ракетних обстрілів. Сьогодні це одне з тих прифонтових міст, де попри все, життя протікає своєю течією. Тут народився та зростав Олексій Кутмизиров. Родинна лінія хлопця непроста: він належить до етногрупи кримські роми. Мама була ромкою, а батька, який мав українське походження, всиновила ромська сім'я, тож він виховувався у повністю ромських традицій та звичаях. 

Субетнос кримські роми вважаються вихідцями із Криму, а тому саме мусульманська віра для них найбільш поширена. Хоча трапляються серед них і християни. На багатьох фотографіях, які Олексій показує із фронту, військовий часто показує символічний жест, що притаманний мусульманській традиції: вказівний палець піднятий вверх та означає «Іншаллах!», або «якщо на те є Божа воля».

— Так, це моя фішка. Всьому свій час,—  ствердно каже Олексій, випереджаючи моє запитання про мусульманський жест ромського військового української армії.

Мова у кримських ромів також доволі сильно відрізняється від інших ромських діалектів, бо належить до тюркської мовної сім'ї та є близькою до кримськотатарської. Олексій пояснює, що кримські роми не завжди добре розуміють ромів, скажімо, із Закарпаття чи з іншого регіону України. Тому, щоб добре порозумітись, Олексій зачасту спілкується українською. Павлоградська ромська громада до великої війни налічувалось приблизно до 2 500 осіб. А з 2014 року сюди приїхало багато ромів з Донбасу, котрі були вимушені покинути свій дім через безперервні російські атаки ще дев’ять років тому.

Покликання

Олексій з дитинства був спраглий до нових активностей, тому йому ніколи не сиділось на місці. Серед друзів був душею будь-якою компанії, завзятий та з характером. Якогось неприязного ставлення до себе ніколи не відчував. Втім, сам він ніколи дуже й не замислювався про власну ідентичність, бо весь час займався, як каже, життєвими справами. У 2016 році друг Олексій пройшов вишкіл на бойового медика. Це його товариш, що на той час служив в батальйоні «Азов» змотивував до військової справи. Пізніше Олексій служив у медичному батальйоні «Госпітальєри» у Павлограді понад рік часу. Згодом вирішив повернутись до власної справи та відкрив у своєму місті станцію технічного обслуговування авто (СТО), де здебільшого допомогав військовим ремонтувати їхні пікапи, а волонтерам та медикам — медичні автівки. З 2022 хлопець повністю присвятив свою підприємницьку дійсність для української армії. А згодом почав проситися, щоби і його брали на виїзди для евакуації  поранених та загиблих бійців. 

Олексію — 28. Військовий вже другий рік поспіль займається евакуацією. Служить у Першому добровольчому мобільному шпиталі. Каже, що для нього найскладніше у роботі військового забирати «300-тих» та бачити їхні страждання. Від початку повномасштабного російського вторгнення Олексій їздив у найгарячіші точки країни: Бахмут, Слов'янськ, Куп’янськ та інші напрямки, де досі ведуться ворожі атаки. У армії, як і цивільному житті Олексій той, хто без жодних труднощів знаходить спільну мову зі своїми побратимами. Вони у  свою чергу часто дивуються ідентичності Олексія.

— Мені кажуть: «Ну немає циганів в армії». А я їм: «Як нема, ну перед вами циган». А вони: «Та ти не циган. Ти якийсь євроциган», —  Олексій миттю усміхається. На його мобільному телефоні настирливо тарабанить рингтон. Хлопець швидко переключається на іншу розмову та перепрошує.

Після війни Олексій Кутмизиров мріє продовжувати займатись військовою справою. Бо вірить, що відбудовувати власну країну повинні усі. Кожен на своєму місці. А участь ромських спільнот стане надважливою. Для самих себе передусім.

А поки у шафі Олексія весь цивільний одяг повністю замінив камуфляж. Йому і самому уже не хочеться носити щось інше, крім військової форми. Втім каже, що після перемоги неодмінно одягне щось, що любив носити у минулому житті. Перед війною.

Матеріал створений за підтримки The European Roma Institute for Arts and Culture (ERIAC)