Репортажистка Єва Райська: «Через звичайні людські історії я хотіла показати глибші процеси».

Єва Райська - журналістка, письменниця, проромська активістка. В інтерв’ю для «Жянес» розповіла про свою книгу «Бахтало. Історії українських ромів».

«В репортажі стосунки з героями - це завжди непередбачувано. Ніколи не знаєш, які саме будуть твої герої. Бо це завжди про живих людей, їхні емоції та відчуття»

– Що стало для вас головною мотивацією написати книгу «Бахтало. Історії українських ромів»? Чи був якийсь момент чи подія, який міг би передувати роботі над книжкою?

– З темою ромів я працюю вже доволі давно. Все почалось із пізнання ромської спільноти мого міста, сусідів, які завжди жили поруч, але часто їхня присутність залишалась непомітною. Напевно, ключовою, висхідною лінією, яка передувала саме книжці, став  конкурс художнього репортажу «Самовидець» імені Майка Йогансена, де мій репортаж про ромську героїню переміг. Це дало мені розуміння та усвідомлення того, що ця тема є важливою для суспільства. Ба більше, конкурс художнього репортажу «Самовидець» імені Майка Йогансена – дав можливість глибше працювати у жанрі художнього репортажу, в якому  написана моя книжка. Робота над нею тривала доволі довго, бо з початком повномасштабного російського вторгнення змінилась концепція задуму, змінились сенси, якими хотілось промовляти, змінились зрештою самі ж герої.

– Як ви вибирали героїв та героїнь для книжки? Як складалися стосунки, комунікація з героєм загалом?

– В репортажі стосунки з героями - це завжди непередбачувано. Ніколи не знаєш, які саме будуть твої герої. Бо це завжди про живих людей, їхні емоції та відчуття. Ніколи не знаєш куди поведе сюжет людської історії і яким буде його завершення. Якщо ж мова йде про ромську спільноту, тут виникають складнощі передусім  у тому, що їхнє середовище є доволі герметичним та закритим. Тож для того, аби увійти до їхньої спільноти інколи була потрібна допомога когось із так званих «провідників», себто людей із середовища. Це допомагало при першому знайомстві, а далі довгі розмови складались самі собою. Героїв я не обирила, зазвичай вони траплялись мені першими, а далі дуже гармонійно ставали частиною історії та згодом книжки.

«І попри те, що всі ці історії є різні, але їх всіх об'єднує одна мозаїка ключової теми. Це намагання показати, якими є роми України»

– Про які загалом ключові теми йдеться у книзі? 

– Книжка так і називається «Бахтало. Історії українських ромів». Це, власне, історії людей. Звичайні історії. Інколи це історії про їхнє життя, про їхні певні складні процеси співуживання в суспільстві, в якому вони живуть. І попри те, що всі ці історії є різні, але їх всіх об'єднує одна мозаїка ключової теми. Це намагання показати, якими є роми України.

– Чи змінило це ваше власне уявлення про ромів? Чи розвило певні стереотипи під час роботи над книжкою?

– Звичайно, що стереотипи у мене були. І я буду лукавити, якщо я скажу, що ні, не було ніяких стереотипів. Втім будь-який стереотип не з’являється  нізвідки і в цьому є сенс.  Питання про прийняття інших – це передовсім для мене про повагу до інших з усіма їхніми правилами, культурними кодами, ідентичностями та відмінностями. Важливим для мене було оце розуміння та прийняття «іншого», навіть коли виникали якісь, можливо, складні ситуації. Однозначно, що робота над книжкою і взагалі робота з ромською темою дуже багато чого мені відкрила і показала.

Парадокс ще й у тому, що чим більше я дізнаюсь, тим сильніше я розумію, що я дуже ще багато чого не знаю. Тому що ти занурюєшся в ще глибші процеси і розумієш, що не все так просто, не все так зрозуміло, як тобі здавалося на початку, коли ти лише починала працювати цією темою.

«Розповідати про реальність через власну оптику – один зі способів оповісти те, що є навколо» 

– Ваша книжка написана у жанрі художнього документального репортажу. Розкажіть, як вам працювалося у цьому жанрі?

– Жанр художнього репортажу дуже близький, тож я знайшла себе в цьому жанрі. Розповідати про реальність через власну оптику – один зі способів оповісти те, що є навколо. Бо художній репортаж, передовсім, коли реальні історії можуть бути розказані через конкретні історії людей. Мені видається, що так найкраще можна зрозуміти процеси, які відбувалися, чи відбуваються або відбуватимуться.

– Що вам допомогло під час роботи над книжкою, зокрема, у контексті історичних чи архівних фактів?

– Робота над книжкою тривала довго, і, звичайно, не без допомоги важливих мені людей. В книжці є подяки, по суті, всім тим, хто долучався в якийсь певний спосіб. Один з перших проєктів, який був пов’язаний з ромською культурою та моїм зануренням в ці контексти був «CultuRom». Тоді я почала працювати над темою ромської поетки Папуші, досліджуючи її вплив на ромську культуру та літературу загалом.

Другою важливою підтримкою стала Молодіжна агенція з адвокації ромської культури «АРКА» і, зокрема, засновники організації Наталія Томенко, Володимир Яковенко, окремо ромський дослідник, науковець та лінгвіст Януш Панченко. Це все додавало мені розуміння того, що я в цій темі давно, тож маю що розповісти іншим. І справді я хочу багато чого розповісти. Ще однією важливою складовою допомоги та занурення у тему стала стипендійна  програма «Gaude Polоnia», стипендія Міністра культури і національної спадщини Польської Республіки. У Польщі відбулась важлива для мене зустріч та знайомство з дружиною польського есеїста Єжи Фіцовського, одного з тих, хто перший у тодішній Польщі відкрив ромську культуру та, зокрема, поетку Папушу. Його дружина Ельжбета Фіцовська оповіла мені дуже багато того, чого я не знала. І це стало ще однією важливою історією в контексті дослідження цієї теми.

– У книжці багато емоційних непростих моментів.  Як ви особисто проживали ці історії під час роботи?

Художній репортаж завжди вимагає сильного занурення в кожну історію. Я – емпатійна людина. Кожна історія для мене була складною, тому що треба її прожити повністю. Це історії, які завжди з тобою. І деякі люди, герої, героїні, залишаються зі мною в якомусь контакті, в якійсь дружбі. А є хтось з ким обривається зв'язок.

– На вашу думку, яку роль може відіграти книга у зміні суспільного ставлення до ромської спільноти України? 

– Я притримуюся того, що не можу говорити про якісь глобальні масштаби, але як я вже говорила також раніше, для мене людські історії – це дуже важливий чинник, який може змінювати і впливати. Тобто це не якісь загальні наративи, це не якісь цифри, не статистика. Це саме людські історії, це людська емоція, це людське прожиття.  Навіть якщо ця історія максимально проста, але якщо добре написана, то вона, очевидно, впливає, можливо, не так масово, але вона змінює. Коли я написала свій перший репортаж про ромів свого міста для журналу Reporters, то ця історія мала непоганий розголос в дуже позитивному ключі. Тож я розуміла: такі історії і спосіб оповіді може впливати і змінювати.

– На чим ви працюєте зараз? Чи плануєте продовжити документувати ромськіі історії чи створити нові культурні, освітні проєкти?

– Працюю з літературою. Зі словом. Водночас намагаюсь долучатись до мистецьких, культурних проєктів. З'являються нові проєкти, нові наративи, сенси. Звісно, продовжуватиму писати. Не тільки про ромів. У світі ще є  багато тем, які мене цікавлять, і про які хочу оповідати у такий документальний, художній спосіб.