Письменник мандрів та дороги. Ким був Матео Максимов для французьких ромів

Його називають першим циганським письменником, який писав французькою мовою. Поет, письменник, фотограф, казкар, перекладач Біблії на ромську мову, пастор. Таким сьогодні його знають у французьких літературних та інтелектуальних середовищах. Втім передусім він був людиною дороги. І найдужче за все любив бути вільним.

«Дитиною Матео швидко освоїв не лише писемність, але й декілька мов, завдяки чому умів підтримати будь-яку бесіду з дорослими»

Родинна лінія франко-ромського письменника сягає від Румунії до Франції. Мама Матео Максимова належала до етногрупи французьких ромів мануш та була двоюрідною сестрою джазового музиканта світової слави Джанго Рейнхардта. Франкомовні групи сінті переважно називаються мануш (з ромської мови означає «людина» — ред.). Зазвичай сінті або мануш  проживають у Німеччині, Франції, Австрії, Нідерландах, Бельгії, Швейцарії та на півночі Італії. Батько Матео походив із сім'ї ромів котлярів, предки яких мешкали у Румунії та були кочовими ромами.

У 1936 році в Іспанії починається громадянська війна. Перебуваючи там з родиною, Матео Максимов емігрує до Франції, де і залишається.

Дитинство Матео було таким як в усіх інших циганських дітей — до школи він не ходив, багато часу проводив у мандрах з табором на природі, слухаючи пісні біля вогнища. Втім батько поволі навчав сина грамоти, рахувати та писати. І дитиною Матео швидко освоїв не лише писемність, але й декілька мов, завдяки чому умів підтримати будь-яку бесіду з дорослими. І не лише з ромами. Матео швидко став дорослим. Його мама померла після складних пологів, а батько, коли хлопцеві було всього 14. Тож згодом він став єдиним годувальником для своїх молодших братів та сестер.

Перед Другою світовою війною Максимов потрапляє до в'язниці через дивні обставини. Тоді відбувся конфлікт, який перейшов у серйозні сутички між двома циганськими таборами, серед них був і Матео Максимов. І по суті він був єдиним серед інших, хто вмів писати. Один з адвокатів звернувся до молодого рома, аби той описав суть конфлікту і водночас про циганські звичаї, які мали до цього стосунок. Адвокат мав на меті використовувати ці відомості під час захисту. Матео, звісно, виконує прохання і пише не просто юридичний документ, а повноцінний ґрунтовний есей, який згодом стане його першим кроком до власної книжки. Повість під назвою «Урсіторі» через декілька років виходить в одному з відомих французьких видавництв. ЇЇ читають сотні читачів, друкують у пресі, пишуть рецензії. Зрештою, перебуваючи тоді у в'язниці, Матео Максимов значно поліпшив своє володіння грамотою.

«Наглядачі табору часто казали, що ромів тримають у таборі за те, що вони «непотрібні бродяги». Матео Максимов продовжував писати» 

Рік 1939. Надворі витають неспокійні часи. Вступаючи у війну, Франція звинувачує біженців з Іспанії, зокрема, ромів та євреїв у шпигунстві на користь нацистів, арештовує їх та відправляє до концентраційного табору Гюр, біля іспанського кордону. Усіх рідних Матео Максимова, братів та сестер було заарештовано навесні 1940 року. Згодом, після окупації, біженців розділили за національною ознакою. У серпні того ж року усіх ромів відправили до табору французького міста Тарб, а через рік Максимових інтерновано до Ланнмазану.

«Навіть в час війни, мій батько завжди писав. У нього був невеликий блокнот та ручка. Завжди у кишені. Завжди з ним. Він писав, бо не міг не писати. Навіть, коли було дуже важко і нестерпно на душі. Мій батько умів зберігати тиху радість. Його слово було втіхою у ті темні часи. Після війни, на жаль, майже нічого з його рукописів не збереглось»,  —  згадує донька Матео, сучасна дитяча письменниця Нука Максимова.

Французькі концентраційні табори в час Другої світової війни відрізнялися від німецьких тим, що в них не ставили за мету знищення в'язнів. Однак умови проживання були настільки ж важкими. Ув'язнених не годували. Їм дозволялося виходити з табору, щоб знайти або заробити собі на харчування. Наглядачі табору часто казали, що ромів тримають у таборі за те, що вони «непотрібні бродяги». Матео Максимов продовжував писати. Він знав — якщо йому вдасться опублікувати його першу книжку «Урсіторі», він та вся родина має шанс бути звільненими з трудового табору. Нарешті йому вдається покинути табір і він відправляється у Париж, щоб розшукати адвоката, з яким колись познайомився у в'язниці, коли описував конфліктну ситуацію. Максимов оформлює на нього довіреність для того, щоб адвокат  міг підписувати за нього контракти. У 1942 році адвокат Ізорні таки підписав контракт з великим французьким видавничим домом «Фламмаріон». Однак повість «Урсіторі» опублікована видавництвом вже після війни, у 1946 році.

«Матео був першим ромом у світі, хто подав до німецького суду позов з вимогою бути визнаним як жертва переслідувань за расовою ознакою»

Після завершення війни, Матео Максимов починає активну правозахисну діяльність Він відстоює права французьких ромів та бореться проти нерівності  та дискримінації. Матео був першим ромом у світі, хто подав до німецького суду позов з вимогою бути визнаним як жертва переслідувань за расовою ознакою. Але тоді він не отримав того, чого прагнув. Його позов було задоволено лише через 14 років. Втім, ця історія сприяла тому, що в 1982 році роми здебільшого були визнані жертвами гонінь за расовою ознакою. Після війни Матео Максимов, аж до самої смерті, пише книги, присвячені не тільки довоєнному життю циган, а й подіям Калі Траш — найбільш трагічній сторінці в історії ромів часів Другої світової війни. Всього за своє життя він написав одинадцять художніх книг, які перекладено на 14 мов світу, серед них і на українську. 

У 1961 році франко-ромський письменник стає пастором-євангелістом. Він проповідував серед найбідніших ромів, вчив дітей з кочових таборів грамоті, переклав ромською мовою Новий Заповіт.

«Я вважаю, що якби цигани були більш освічені, світ був би переповнений циганськими письменниками», — повторював Матео Максимов, щоразу, коли відправлявся у дорогу, щоб бути зі своїми. І він був тим, завдяки кому у Франції дізнались більше, ким були вони — люди дороги. Кочівники, які понад усе люблять свободу.

Фото у матеріалі: з особистого архіву родини письменника