Олексій Панченко: «Коли наші повертались з бойового завдання живі, це була найбільша радість»

Олексій – доброволець Збройних Сил України. Він ром за походженням. Народився у селі Велика Знам'янка, що у Запорізькій області. У цивільному житті чоловік був далекобійником та довгий час працював робочим на СТО. У березні 2022 року Олексій мав вчергове їхати за кордон у робочих справах, однак рідне село уже було окуповане російськими військами, тож Олексій вирішив залишитись. А згодом став на захист своєї країни. Бо відчував, що повинен виконати свій головний обов’язок.

Життя в окупації

О п'ятій ранку березня Олексій почув, як його будинок затремтів від вибухів російської артилерії, а вже о 7 ранку місцеві новини почали активно писати про обстріли Запоріжжя.Повномасштабне російське вторгнення почалось. Олексій разом з сім'єю - дружиною та дітьми, залишався в окупації близько одного місяця. Цей час згадує, як один з найгірших. Продуктів катастрофічно не вистачало,  у місцевих  магазинах - лише порожні прилавки. Довго не думаючи, Олексій з сім’єю вирішили виїжджати з міста. Декілька хвилин на збори, а далі - довга і складна дорога у невідомість. Спершу їхали у напрямку Енергодара, де на блокпості їх зупиняли російські військові, перевіряючи усі речі та документи. Цього разу сім’ї Панченків пощастило, проте вже у напрямку до міста Дніпрорудне на них чекав другий блокпост. Тут усіх, хто виїжджав з окупованих українських територій, затримували та допитували «кадирівці» та «буряти». 

Один із них мене запитав: «Че ты такой черный?» А я ж йому відповідаю, що в Україні народився, а тут море, сонце, клімат. «Ну ты наверно наш?», - не вгавав окупант. «Та ні, я свій з України», - відповідав Олексій тоді на всі нелогічні питання, які ставив ворог, брязкаючи перед його лицем важкою зброєю. Декілька годин допиту та страху. Зрештою, відпустили. Сім’я їхала у Кіровоградську область, маючи надії на те, що там буде спокійніше.

На фронті

На новому місці, як тільки приїхали, Олексій взяв документи та одразу вирішив йти у місцевий військкомат. Але про своє рішення спершу повідомив рідним  під час сімейного обіду.

«Були одразу і сльози, плач. Я говорю так: тихенько дівчатка. Це мій вибір і я йду. Все буде нормально. І все.  Десь близько 11 години  дня я поїхав», – розповідає чоловік.

На вході до місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Олексія одразу запитали хто він за національністю. «Я - українець. Я - циган, який виїхав з окупації», - відповів тоді чоловік. Пройшовши медичну комісію за два тижні, відправився на навчання, де формувався батальйон, в якому згодом Олексій почав служити. 

«У батальйоні я одразу сказав побратимам, що я циган. Багато хто просто не вірив. Але усі 360 людей нашого батальйону були в шоці. Деякі приходили, щоб подивитися на мене. Навіть таке було. З хлопцями я швидко потоваришував. Спілкування, багато спільних тем», - згадує чоловік.

Олексій Панченко служив у 39 окремому мотопіхотному стрілецькому батальйоні Сухопутних військ ЗСУ. У війську Олексій Панченко був водієм, санітаром, стрільцем. Здебільшого він возив особистий склад батальйону, боєприпаси та інші критично важливі речі для армії. Для Олексія було важливо акцентувати на його ромській ідентичності, бо це показує  проукраїнську позицію не лише його, але й більшості ромських спільнот в Україні. Ромський військовослужбовець ставив собі за мету воювати на фронті до перемоги.

Не боїться тільки дурень

«Перші дні було дуже страшно. Не боїться тільки дурень. Але ми підтримували один одного. І це дуже допомагало», - згадує Олексій.

На фронті чоловік зустрічав ромських військових, здебільшого з Дніпропетровської області. Чоловік переконаний, що найважливіше під час війни - це бути зі своїми хлопцями. З тими, з яким Олексій розділяв найскладніші хвилини: на межі життя і смерті.

«Мої хлопці, з якими я їв, ділив хліб і воду, йшов на завдання. Ми разом чекали і переживали за кожного. Коли наші повертались з бойового завдання живі, це була найбільша радість. Найбільша радість», - повторюючи та занурюючись у спогади, каже Олексій.

У 2013 році військовослужбовець Олексій Панченко потрапив під російський обстріл, де дістав важку контузію та поранення. Це сталось під час чергового бойового завдання на Херсонщині. Олексій дивом залишився живий. Але поранення у той момент вимагало довгої і тривалої реабілітації. Після звільнення з армії Олексій багато міркує про цінність життя, бо війна все змінила. І змусила переосмислити справжні сенс того, що навколо нас.

«Все кардинально змінилося. Сенс життя, особливо, коли  сидів в окопах. Коли літали ракети.  Просто починаєш цінувати кожен момент. Бо  коли їдеш на війну, ти ніколи не знаєш повернешся чи ні», - переконаний Олексій Панченко.