Невидимі чи видимі? Як мистецтво зберігає пам’ять

Культура

Як мистецтво допомагає говорити про складні теми, які десятиліттями залишалися невидимими? Чому свідчення ромських дітей часів другої світової перегукуються з історіями сучасної війни? І що означає дати імена тим, чиї історії намагались не помічати? У цьому епізоді «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» — про виставку «Невидимі. Стійкість: минуле і сучасність ромів», яка стала простором для зустрічі минулого і сьогодення.

У серпні у Києві за ініціативи Молодіжної агенції з адвокації ромської культури «АРКА» у Бабиному Яру відкрилася виставка «Невидимі. Стійкість: минуле і сучасність ромів» — і до закриття 7 вересня вона встигла стати однією з найсильніших подій року в Україні, присвячених ромській історії.

Виставка поєднала архівні свідчення геноциду, комікси й відеоархіви, мистецькі інтерпретації досвіду міжпоколінної травми та сучасні арт-роботи з образами відомих ромських військових, діячів культури й правозахисників. 

Експозиція не лише відкривала складні сторінки минулого, а й показувала, як вони перегукуються із сьогоденням — коли роми так само виборюють право бути видимими у суспільстві й у власній країні.

Тепер, коли експозиція завершена, залишаються не лише спогади відвідувачів, а й відкрите запитання: чи готові ми справді бачити тих, кого десятиліттями намагалися сховати у тіні? 

Як зазначає виконавчий директор Молодіжної агенції з адвокації ромської культури «АРКА» Володимир Яковенко, виставка називається «Невидимі», тому що для багатьох роми й досі залишаються невидимими.

«Існує багато стереотипів та уявлень про ромів, які відрізняються від реальності. Ідея цієї виставки виникла ще рік тому, і впродовж року ми планували, як її можна реалізувати. Частина експонатів — це матеріальні елементи наших проєктів, які ми робили два-три роки тому. Це дало нам змогу поступово зібрати матеріали, сформувати історії та вибудувати загальну концепцію виставки».

Як уточнює Яковенко, до так званих матеріальних частин належать, серед іншого, колажі, які були створені у 2022 році художником Олександром Максимовим.

Володимир наголошує: основою виставки стали історії дітей, які пережили геноцид. 

«Це свідчення тодішніх дітей, а тепер людей похилого віку. Є історії, коли семирічна дитина взяла на себе обов’язки утримувати родину, бо сім’я ховалася від переслідувань. Хлопчик чистив взуття офіцерам СС у Києві й заробленими грошима годував рідних. Таким чином він урятував свою родину».

Окремою частиною стала зафільмована документальна вистава «Голоси, які мають імена». 

«Це не фільм, а саме вистава. Щоб вона не зникла, ми вирішили її зафільмувати. Ключова ідея документального театру в тому, що люди виходять і розповідають власні історії, а актори їх відтворюють. Глядачі можуть навіть зупинити дію і запропонувати свій варіант розвитку подій», — пояснює Яковенко.

Режисерка документальної вистави Наталія Вайнілович пригадує, що співпрацює з ромською громадою ще з 2017-го року, хоч сама до цієї спільноти не належить. 

«Ми завжди говорили про дуже важливу тему для ромського народу – це тема геноциду. І коли виникла ідея проєкту, то ми обрали документальний театр, тому що він працює з прямими свідченнями, які не можуть бути викривленими… Історій було дуже багато. Я не змогла всі прочитати, мене вже нервова система не витримувала, тому що вони всі були настільки жахливими… Були просто менш жахливі і сильно жахливі. І кілька побутових…», — зазначає Вайнілович.

Як додає режисерка, для команди було принципово не просто відтворити текст:

«Перед тим, як почати роботу над виставою, у нас були освітні зустрічі. Не всі актори знали про ромську культуру, про табуйовані теми, про геноцид і його відмінності від Голокосту. Ми розповідали про це, аби актори не просто завчили слова, а пройшли крізь них. У документальному театрі не йдеться про розвагу — важливо, щоб актори змогли з’єднатися зі своїм персонажем».

Цей підхід, за словами Наталії, дозволив глибше відчути сенс вистави.

«Ми під час війни добре знаємо: нічого не компенсує наших втрат. Нічого... 

Ми не можемо визначити в суді, скільки коштує життя людини. Немає такої ціни, й жодні гроші цього не змінять. Але ми можемо принаймні назвати імена цих людей, які це пережили, і сказати: це було. Це повторюється. Дивіться — ми творимо історію зараз. Як на мене, це хоча б той крок, який ми справді можемо зараз зробити».

Один із відвідувачів виставки зізнається: він побачив паралелі між історією ромів і досвідом інших маргіналізованих груп. Для нього ця подія стала нагадуванням, наскільки важливо об’єднуватися, аби зберігати видимість і підтримувати одне одного.

У цьому контексті Володимир Яковенко підкреслює:

«Я думаю, що все це мало б стати частиною шкільної програми. Діти повинні виховуватися на розумінні: люди різні, але ставлення до кожного, попри це розмаїття, має бути однаковим. Вони мають вивчати помилки, які людство робило в минулому, щоб не повторювати їх у майбутньому. І на завершення скажу те, що повторюю в кожному інтерв’ю: якби люди справді вчили історію, сучасних війн, напевно, просто не було б».

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі.