Мистецтво чи спосіб вижити? Як концтабір перетворив талант на інструмент винищення

29 вересня 2024 р.

Дар'я Ворона

2 серпня – чорна сторінка в історії ромського народу. Підступно (як це характерно для диктаторських режимів) вночі нацисти знищили ромське поселення в таборі Аушвіц-Біркенау. За різними даними тоді було вбито 3-4 тисячі в’язнів-ромів. Цій трагедії та жахам «таборів смерті» присвячена книга «Акварелі» Лідії Осталовської.

Авторка розкриває одну з найтрагічніших і найменш досліджених сторінок історії — геноцид ромів під час Другої світової війни. У книзі йдеться не лише про страждання ромів в концтаборах, але й про незламність духу, їхнє прагнення зберегти свою ідентичність навіть в умовах нацистського терору. Нацисти сприймали ромів як «неповноцінну» расу, і саме тому етнос, нарівні з євреями, став об'єктом переслідувань, насильства і геноциду.

Сьогодні у День пам'яті жертв Бабиного Яру (відзначається 29 вересня) говоримо про книгу та історію, яку вона висвітлює.

Ніжні фарби фіксують жорстокість

Перш ніж почати оповідь, познайомлю вас з однією людиною. Йозеф Менґеле. Лікар СС, який проводив жорстокі, нелюдські експерименти над в’язнями концтабору Аушвіц-Біркенау. Часто люди просто не виживали. Решту «лікар» відправляв до газових камер. Його називали «ангелом смерті», адже він займався селекцією ув’язнених. Хворих і виснажених помічали на рампі, куди прибував потяг, і вбивали одразу. Хто втрачав працездатність після каторжних робіт, міг отримати смертельну ін’єкцію від лікаря Менґеле.

На фото: Йозеф Менґеле (джерело – Вікіпедія)

Коло «наукових інтересів» Менґеле становили генетичні досліди. Він прагнув знайти той особливий ген, який дозволить зробити арійську расу ще більш «чистою». Близнюки, роми зі світлими очима і шкірою – його особлива «пристрасть» як відданого прихильника євгеніки.

То чому така увага до одного з лікарів Аушвіца? Бо він тісно пов’язаний з усіма персонажами книги «Акварелі».

Тож Аушвіц-Біркенау. Цинічно рівні ряди дерев’яних бараків для худоби. Але там живуть люди. Сотнями в одному приміщенні. Палюче сонце. Посушливі вітри. Рабська праця. Недоїдання. Спрага.

На фото: один з бараків в Аушвіц-Біркенау

І серед усього цього пекла дівчина Діна розмальовує стіну одного з бараків. Талант юної єврейки помічає лікар Менґеле. І дає Діні особливу роботу: малювати для нього портрети.

Це мають бути саме акварелі. Адже лише ця фарба здатна передати найрізноманітніші відтінки кольорів. Фотоплівка робить зображення грубим і неточним. От яка чуттєва натура у «лікаря»… Прагне натуралістично передати обличчя. Обличчя людей, яких він згодом уб’є.

Важливо. Для кого? Чому? Заради своєї «надважливої» справи Менґеле готовий купувати фарби, полотно, і два тижні чекати на наступний портрет.

Художниця, яка малює майбутніх мерців

Діна Ґотлібова. Єврейка. Талановита художниця. Чиє «мистецтво» рятує її від миттєвої смерті. Обрана лікарем Менґеле, вона починає «творити».

На фото: Діна Ґотлібова (з відкритих джерел)

«Я гадки не мала, ким він був і які експерименти проводив. Я дивилася, як він фотографує циган, бачила його невдоволення. Потім доктор Лукас представив мене, сказав, що я художниця і можу малювати справді добрі портрети. Він пояснив мені, що кольоровій фотографії не вистачає досконалості, а тут важливо передати реальні відтінки кольору шкіри», – цитує авторка книги Діну.

А як же відбувалося це портретування? Діна ввійшла до барака, побачила дівчину «з вишукано зав’язаною різнокольоровою хусткою». І почалася робота, яка тривала два-три дні.

А потім сама Діна розповідає про одну жінку, яка її вразила: «У цьому жалюгідному натовпі вирізнялася молода циганка з блакитною китайкою на шиї. Я зняла з неї ту хустку й закрутила навколо голови. Попросила, щоб вона усміхнулася. Вона відповіла, що якраз померла її двомісячна донька, бо не мала грудного молока. Більше про усмішку я не просила».

Усмішка… Складно оцінити це прохання. З одного боку – це доволі цинічно, тим більше від такої ж бранки. З іншого… А який цей другий бік медалі? Як пояснити це намагання створити невимушену атмосферу, подружитися з тими, кого незабаром вб’ють і до чиєї смерті ти причетна?

Я не хочу засуджувати Діну. Чудово, що її талант врятував їй життя. В таких нелюдських умовах будь-що згодилося б, аби вижити. Проте дещо дивує. А саме те, що Діна сприймала це малювання як мистецтво. Враховуючи, що «моделі» не могли відмовитися, не мали вибори, не насолоджувалися ні процесом, ні результатом. Але про цей «мистецький» компонент трохи згодом.

Фото: малюнки Діни Ґотлібової (з відкритих джерел)

А що ж лікар? Лідія Осталовська так описує його участь: «Доктор час від часу перевіряв хід роботи. Хоча зазвичай він уникав доторків до в’язнів, однак блакитну хустку особисто заклав циганці за вухо. Відкрив його. Важливий елемент для дослідження рас». Теж доволі цинічно. Здається, я часто використовую це визначення. Але інакше це не описати. Безправні люди, об’єкти досліджень, які не мають жодних прав. Змушені коритися, у той час, коли частину їхніх тіл виставляють на огляд для чистоти дослідження.

Водночас сама Діна сприймає цей час, як порятунок: «Працюючи в циганському таборі, я не мусила стояти на перекличках, взагалі не мусила нічого робити, крім малювання. Коли Менґеле йшов на обід, то приносив щось поїсти й мені. Це був єдиний час, коли я в Аушвіці почувалася людиною. Малювала я повільно».

На фото: особисті речі в'язнів Аушвіц-Біркенау. Одна з експозцій у таборі. Авторка фото: Д. Ворона

А ще Менґеле поглиблював знання Діни про особливості та нюанси зовнішності ромів. «Він показував мені різницю між типами циган. Як в арійського типу лінія волосся співвідноситься з лінією очей. Як голубий колір циганських очей відрізняється від голубого кольору очей арійців. Які кольори є найглибшими».

Діна здогадувалася, що її роботи будуть використані в книжці, як ілюстрації. Менґеле ретельно оглядав кожну картину. Інколи просив трішки доповнити роботу і після цього забирав малюнок собі. Скарби він тримав у зачиненій шафі, оскільки боявся конкуренції.

Тож підсумую. Діну врятував талант. Вона «працює» художницею. Фіксує обличчя ромів, щоб побачити етнічні особливості. Отримує «бонуси» від Менґеле: відсутність фізичної праці, краще харчування і одяг.

Некартинне життя ромів

Отже, поки на картинах Діни роми постають у барвистих хустках. Наскільки «яскравою» була табірна реальність? Очевидний спойлер: кардинально інша картина. Таку гнітючість і антигуманізм складно уявити.

Комендант KL Aushwitz Рудольф Гьосс розмірковує в автобіографії: «Попри важкі умови, більшість циган, наскільки я міг зорієнтуватися, психічно не надто страждали через ув’язнення, якщо випустити факт паралічу їхньої спраги мандрування». Дійсно, чого страждати. Голод, відсутність гігієни, рабська праця, обмеження у пересуванні, лахміття замість одягу і зрештою – вбивство. Що такого, через що можна страждати? (Це був сарказм з мого боку…- ред.)

Для повноти картини «не надто страждання» ще одна цитата: «Понад дев’ятсот смертей у циганському таборі місяць за місяцем: тиф, діарея від голоду, скарлатина і дифтерія. Найбільше дітей у Біркенау помирало саме тут. Відвиклі від їжі, вони вже й не питали про харчі, лише всі хотіли пити. Жодною погрозою чи проханням не можна було їх відмовити від пиття брудної води. Коли вже не могли ходити, сповзали вночі з нар, потайки плазували до відер і випивали воду для миття».

На фото: фрагмент експозиції в Аушвіц-Біркенау

Правда ж, доволі комфортно і нормально? І скучати можна лише за мандрами? Я розумію, що такою була нацистська ідеологія, тому ні Рудольф Гьосс, ні хто-небудь інших не могли сказати, як жахливо ромам (та й усім ув’язненим) у концтаборі. Але я не можу спокійно реагувати на їхнє ставлення, на їхню нормалізацію того пекла, на той факт, що Аушвіц-Біркенау та йому подібні взагалі існували.

Цікава також позиція лікарів, які працювали у циганському поселенні. Зокрема, лікар Епштайн свідчив на процесі Гьосса: «Пам’ятаю своє перше враження, яке на мене справив циганський табір. Мені здавалося, що я опинився не в Європі, а в Судані, десь в африканській глибинці». Тож наскільки «нормальні» та «звичні» умови мали роми? Але і це не спинило Епштайна. Він керував лабораторією в експериментальному бараці.

Мистецтво (не) належить митцям?

То що ж Діна і її портрети?

Тікаючи, нацисти підривали крематорії і палили документи. Декілька малюнків збереглося завдяки тому, що опинилися в руках приватної особи. І родина віддала їх музею Аушвіц-Біркенау.

А Діна Ґотлібова розпочала процес повернення зображень. Тривале листування, суди – усе, щоб знову мати ці портрети. Вона переконана, що «усюди, за винятком тоталітарних держав, визнається головний принцип: твір мистецтва належить митцеві, який його створив». Але тут постає інше питання: чи вважати ці портрети мистецтвом? Створенні у в’язниці, з примусу як автора, так і героїв. Ніхто не давав згоду на своє закарбування. Ніхто не прагнув позувати. Всі просто виконували наказ.

Як контраргумент Діні координатори музею зазначають, що ці зображення – свідчення небаченої жорстокості, цинізму і масових вбивств ромів. Тож вони мусять зберігатися у місці, де відбувалися ці жахи. Звісно, Діна та її адвокати не погодилися з таким твердженням…

Більше про це протистояння читайте безпосередньо у книзі «Акварелі». А поки поміркуємо. Чи, дійсно, ці портрети – мистецтво? Чи можливо говорити про авторське право чи якісь подібні законодавчі постулати? І чому пані Діні так необхідно володіти ними? Можна багато припустити щодо мотивації художниці. Але правду знає лише вона сама. Але особисто я не хотіла б мати такі нагадування. Не хотіла б, щоб на мене з барвистих акварелей дивилася смерть. Нехай хоч і у виставковому залі міста, де я мешкаю, як цього прагнула пані Ґотлібова.

На фото: територія табору Аушвіц-Біркенау

Смертельні акварелі

Тож «Акварелі». Болісна книга про страшні події. Але від неї неможливо відірватися. Хочеться скоріше дійти до останніх сторінок, де це пекло закінчується. Але цього не стається. І книга флешбечить в сучасні реалії. Проте читати потрібно, знати необхідно.

Авторка запитує: «Що відчуває митець під таким тиском? Мистецтво не має служити винищенню людей. А коли служить і, попри це, приносить задоволення? Спрощене до фотографії, до ремесла, але дозволяє вижити. Як можна собі дати з цим раду?»

Виникають усе нові і нові запитання. Як кати виявлялися «просто лікарями», які дбали про здоров’я нації. Як ті, хто вижили, мусили доводити свої страждання, зокрема, й роми. Як вирішити дилему: портрети перед вбивством – це мистецтво чи доказ злочину? І невже у цинізму немає межі?