Мелодія рідної мови: як ромські діти пізнають себе через слова

Скільки і які стереотипи про ромів ви знаєте? А що відомо про культуру і традиції? Сьогодні знайомимо вас з людиною, яка своєю роботою доводить абсурдність упереджень і відкриває суспільству світ ромської мови. Анастасія Тамбовцева – етнічна українка, яка викладає ромську, веде популярний блог і просто переконана, що роми – «нормальні і адекватні люди». Тож говоримо про шлях до вивчення мови, інтеграцію в ромську громаду та ставлення українського ком’юніті.  

«Я дізналася про саму ромську мову і ті виклики, з якими стикаються навіть лінгвісти, які працюють ромською мовою»

– Я думаю, це вже стандартне питання, але з цього все і починалося. Як етнічна українка пов'язана з ромами, звідки і чому з’явився такий інтерес, у чому зараз полягає робота?

– Так, дійсно, питання топ, одне з найпопулярніших, але відповідь завжди не така сама. Свого часу, а це 2018 рік, і я вирішила вивчити нову мову, і я вирішила зробити це соціально-корисною справою, і я вибирала, яка це могла бути мова.

Я, дійсно, сиділа і перебирала, можливо, така, можливо, така мова. І навіть спочатку в мене була думка за турецьку мову,  бо, в принципі, в Україні доволі багато теж людей мають справу з турецькою мовою. Але після певних роздумів я подумала, що відверто цю мову я зможу використовувати лише в бізнесі.

Тож турецька одразу відпала, а потім чомусь я подумала про ромську мову. Я не боялася ромів, скажімо так, але я не була фанатом культури, не слідкувала за чимось, не мала друзів-ромів. 

Але подумала саме про ромську. На той час не знала про різноманіття діалектів, для мене була одна мова. Я  вирішила послухати, як звучить мова, що вона з себе представляє. Найперше, звичайно, я відкрила Google Translate, ввела там «циганська мова» і нічого не знайшла. Ввожу англійською – теж нічого. Романі, романи – нічого немає. І для мене це був такий шок.

Це дуже вплинуло на моє ставлення. Я не могла зрозуміти, чому люди так ставляться до своєї мови, що навіть ніхто не попіклувався, щоб ця мова була в Google Translate. Тобто, для мене це був показник, що якщо я люблю свою мову, поважаю свою культуру, то, звичайно, я подбаю про те, щоб вона була в топових додатках, в топових застосунках, а тут цього не було.

– Це перші думки. А чи змінилося ставлення зараз? Адже відомо, що мова усна, немає уніфікації, багато діалектів… Прийшло розуміння, чому її не було в Google, яка там робота мала цьому передувати?

– Звичайно, змінилося, тому що я дізналася основу, причину чому таке відбувається. Я дізналася про саму ромську мову і ті виклики, з якими стикаються навіть лінгвісти, які працюють ромською мовою. Також я зрозуміла, які були історичні причини, підґрунтя, чому таке відношення у самих ромів до їхньої мови.

«Коли дитина підходить до тебе і просить навчити, відмовити неможливо»

– Отже, рішення про вивчення мови ухвалене. А яким був наступний крок?

– Я познайомилася з (ромськими - ред.) сім'ями. Діти першої родини відвідували школу, але в них були певні прогалини у навчанні через погане розуміння української мови. І от я з цими дітками почала займатися, допомагати, пояснювати якісь шкільні терміни. Це було своєрідне репетиторство.

Потім я познайомилася вже з іншими сім'ями, де діти взагалі не відвідували школи. Коли я про це дізналася, побачила їх, то вирішила, що можливо одну годинку на тиждень буду виділяти для навчання одного-двох дітей. Я бачила, що вони хочуть вчитися, я бачила, що вони хочуть знати, як читати і писати. Згодом, коли самі діти дізналися про те, що я хочу їх навчати, вони самі підходили до мене і так дивилися, говорячи: «А ти навчиш мене читати?» 

І от коли дитина так підходить до тебе і просить навчити, відмовити неможливо. Ти розумієш, що ця дитина не відвідує школи, її батьки не грамотні, всі родичі не грамотні, в будинку навіть немає такого предмета як кулькова ручка і папір, тому що їм це не потрібно, вони не вміють писати. Яка у цих дітей надія?

Коли я вирішила такі уроки проводити, я вибрала одну-дві дитини, але з найпершого разу на таких уроках зразу було 5-7 дітей. Загалом охочих вчитися було набагато більше. І одна я фізично не могла приділити увагу всім упродовж уроку. По-друге, у нас не було відповідного місця. Ми займалися в маленькій студії, яку я орендувала як викладачка англійської. Інколи заняття проходили у дітей вдома, але там не було відповідних умов. Інколи такі уроки у нас в парку на лавочках проходили. 

Ось такий досвід був. І саме для навчання ромських дітей я і вивчила мову. 

«Я не зустрічала ромів, які не хочуть вчитися, або ж це буде так само, як в будь-якій нації»

– А як відбулася інтеграція в спільноту? Чи були якісь суперечності, коли погляди не збігалися? Все ж культури і схожі, і різні водночас. До того ж у нашому суспільстві до ромів доволі обережне ставлення, м’яко кажучи. Побутує стереотип, що роми ледачі й просто не хочуть вчитися. 

–  Щодо того, що роми не хочуть вчитися. Я не зустрічала ромів, які не хочуть вчитися, або ж це буде так само, як в будь-якій нації. Ми завжди можемо знайти людину, яка просто не хоче вчитися. Тобто, це не притаманне явище, як для меншини, для нації.

Дуже сильного бар'єра не було. Я не розумію, які можуть бути перепони, якщо ти працюєш з нормальними, адекватними людьми. Звичайно, мене не сприймали, наче зовсім свою. Звичайно, є певна дистанція, але це нормальна дистанція між всіма людьми, між всіма націями.

А роми завжди гостинні. Тобто, взагалі неможливо прийти до ромів додому, щоб тебе не пригостили. У нас, наприклад, в Україні, це чай. А в інших країнах, наприклад на території Балкан, п'ють каву. І навіть якщо ти відмовляєшся, то цим ти  можеш ображати людину, бо як це так, що ти чаю не попив.

Тому мене сприймали добре і з радістю навіть ділилися інформацією. У мене було багато питань стосовно мови. Просила пояснити, чому говорять так чи інакше. І, звичайно, пояснювали як носії мови. І мені вже потрібно було самій зрозуміти закономірності, які я розбирала.

Стосовно інтеграції. Я не ставила собі за мету бути вчителькою ромської мови. Навіть з цими дітками спочатку я вивчала букви, звуки, ми розфарбовували щось, вчилися просто ножиці або ручку в руках тримати. 

Але їх вчити ромською я не збиралася, тому що це їхня рідна мова, вони нею гарно розмовляють. Але я використовувала знання цієї мови для того, щоб стати кращим викладачем для них. Знаючи її, я допомагала їм вчити українську мову, тому що проблема була в тому, що діти не розуміли українську мову в школі.

Чим більше я вивчала ромську,  спілкувалася, тим більше я вводила ромських завдань на наших уроках. Звичайно, я хотіла викладати ромську мову для носіїв, тобто грамоту. Те, що я зараз і роблю.

«Моя мета, щоб не ромської мови вчити, а створювати навчання ромською мовою»

– А чому так? Носії й без того знають свою мову…

– Я вважаю, що ази, фундамент грамоти, вміння читати, повинні закладатися твоєю рідною мовою, мовою твого серця.

У ромів яка склалася ситуація? По-перше, якщо вони і вчаться грамоти, то одразу вчаться якою мовою, якою вони говорять в школі. Якщо це в Україні, то це українська мова. Складається таке враження, що навчитися грамоти можна лише іноземною мовою, не твоєю рідною. Бо ж усі довкола говорять, що наша (ромська – авт.) мова не писемна, нею неможливо ні прочитати, ні написати.

Тобто, грамота в такому світогляді розглядатися як щось чуже, невластиве твоїй культурі. А якщо ти бачиш, що твоєю рідною мовою можна писати і читати, зникає ця прірва.  

Я скажу, що я бачила це на одному з уроків. Щоразу коли розповідаю цю історію, мені просто мурашки по шкірі. Якось ми з дітками займалися, ми вивчили деякі букви, і я їм кажу: «О, ви вже знаєте ось ці букви, і ми можемо ромською мовою написати деякі слова. Давайте, спробуємо».  

Я на дошці написала два слова. Це були «доров» і «дад». І от ці діти, вони сиділи, вони дивились на цю дошку, і в них таке було мега здивування, я не могла зрозуміти, що сталося. Я розуміла, що в них з одного боку – здивування, тому що вони вперше в житті побачили, що ромською мовою можна написати щось. Але я відчувала, що є якась глибша причина. Потім я прочитала про цей феномен. 

Ці діти – білінгви. І як усім нам, їм приємно бачити написане рідною мовою. Але вони не просто бачать свою мову на письмі, вони вперше усвідомлюють, що їхньою мовою взагалі можна писати.  

Тобто, моя мета, щоб не ромської мови вчити, а створювати навчання ромською мовою.

«Зараз всі мої плани пов'язані саме з тим, щоб розвиватися саме як ромська блогерка»

– А що сказали українці? Як сприйняли такий інтерес і цю роботу? До прикладу, я чую, що мені немає чим зайнятися. 

– Мені в обличчя ніхто не казав, що тобі немає чим зайнятися. Писати – пишуть, звичайно. Але це вже потім почалося, коли я вже стала виходити на простори соціальних мереж. Там вже стали писати «тобі немає чим займатися». 

Звичайно, у них був подив певний. Для чого ти це робиш? Який тобі з цього інтерес? Але водночас завжди відчувалася певна повага, тому що люди розуміли, що справді ця праця дуже важлива. Мені завжди бажали успіху, і щирість відчувалася в цьому.

– А які сьогодні стоять виклики у вашій роботі? Які задачі, плани, що хочеться зробити і, можливо, що не дає це втілити?

– Скажу, що зараз задачі дуже відрізняються від тих, які в мене були першочергово. Коли я все це починала, в мене взагалі не було планів ставати інфлюенсеркою в ромській сфері. А зараз, звичайно, всі мої плани, вони пов'язані саме з тим, щоб розвиватися саме як ромська блогерка. Я розумію, що мені б хотілося створювати більше контенту і робити його набагато якіснішим.

Зробити ось цей крок – важко. Бо взагалі моя робота в ромській сфері – це було як таке соціально корисне хобі. А зараз воно вже переросло набагато більше, і щоб далі його розвивати, це вже потрібно зробити справою свого життя на цей момент.

ФОТО: З особистого архіву Анастасії Тамбовцевої