Лінгвіст Михайло Ослон: «За свої мови носіям зазвичай доводиться боротися самотужки».

Михайло Ослон – лінгвіст, дослідник, фахівець у галузі циганської мови та балто-слов’янської акцентології. Габілітований доктор, співробітник Інституту польської мови ПАН в інтерв’ю для «Жянес» розповів про діалекти ромської мови, які побутують в Україні, про інтеграцію мови та кроки, які є найефективнішими для збереження й розвитку ромської мови в українському суспільстві. Адже ромська мова належить до переліку мов, яким загрожує зникнення в Україні. 

– Які діалекти ромської мови побутують в Україні, і наскільки вони відрізняються між собою?

– За сучасними класифікаціями ромських діалектів, вони становлять щонайменше чотири великі групи. Групи розрізняються історією контактів з іншими мовами (поза грецькою, шар запозичень з якої – спільний), а частково, мабуть, походять з різних частин Балкан. Кожну з цих чотирьох груп є сенс ділити на дві чи три підгрупи. В Україні є всі ці групи і більшість (!) підгруп. Отже (даю ще українську назву субетносу та час появи на території нинішньої України):

балканська група:

південна підгрупа (з Греції, через Румунію/Бесарабію):

кри́мський діалект (кри́ми; початок XIX ст.);

волоська група:

південна (або староволоська) підгрупа (імовірно з південної Румунії):

се́рвіцький діалект (се́рви; початок-середина XVII ст.);

північна (або нововолоська) підгрупа (з Румунії/Бесарабії):

влахи́цький діалект (вла́хи; кінець XVII ст.);

келдера́рський діалект (келдера́ри/котля́ри; злам XIX–XX ст.);

ловарський діалект (лова́ри; злам XIX–XX ст.);

кишині́вський діалект (кишині́вці/кішиньо́вці; злам XIX–XX ст.).

«ра́хівський» діалект (чіткої назви немає, іноді кошарка́ря; невідомо, може XIX ст.).

північна група:

східна підгрупа (з Німеччини, через Польщу):

гі́мпенський діалект (гі́мпени; невідомо, але може XVII ст.)

руськоро́мський діалект (ру́ска рома́/російські цигани; XIX–XX ст.)

центральна (або карпатська) група:

північна підгрупа (з Угорщини):

плащу́нський діалект (плащу́ни; невідомо, але може XVIII ст.);

«ужанський» діалект (словацькі роми тощо; невідомо: XIX ст., може частково XVII ст.);

східна (або трансильванська) підгрупа (з Трансильванії, тепер в Румунії):

«підвиноградівський» діалект (чокена́ри/чокея́ри; невідомо).

Зразки деяких з цих діалектів можна послухати на сайті rromanes.org (там є й огляд історії мови, а також етимологічний словник, у вступі до якого є відомості про решту діалектів тощо). Цілком можливо, що пращури сервів, влахів і руска рома в XVII ст. становили компактний «контактний ареал» у західному Поліссі (гіпотеза К. Кожанова), причому сучасні гімпени можуть бути тамтешніми старожилами.

Більшість із цих окремих діалектів має кілька (або навіть багато) говірок, чий перелік – лише знаних і лише для території України – зайняв би багато місця. Ба більше, можливо, я пропустив навіть деякі цілі діалекти: наприклад, мені мало що відомо про загадкових «ріша́рів».

В межах однієї групи взаєморозуміння є зазвичай високе. За потреби носії різних груп теж можуть спілкуватися без істотних перешкод, що іноді й практикується. Деякі групи – традиційно ізольованіші, наприклад келдерари; їх переважно розуміють значно гірше (зокрема через особливий «акцент» та менший вплив мов оточення).

– Наскільки ромська мова інтегрована в освітній процес в Україні — чи є школи, де її викладають, або спеціальні курси?

– Офіційно ромська мова жодним чином не інтегрована в освітній процес в Україні. Наскільки мені відомо, таких шкіл немає. Проте, в певних «циганських» школах (тобто в школах з більшістю учнів-ромів) іноді мають місце неофіційні, приватні ініціативи з боку ентузіастів щодо допомоги учням в опануванні україномовної (раніше також російськомовної) шкільної програми і навіть у вивченні ромської писемності. Мені відомий лише один такий випадок: Януш Панченко в 2019-2020 роках в одній з таких шкіл в місті Каховка Херсонської області (тепер в російській окупації) працював таким чином з дітьми-кримами. Певна річ, на окупованих територіях такі ініціативи зараз неможливі, не кажучи вже про масове переселення ромів по всій країні, зокрема значний відплив за кордон, що, вочевидь, призводить до порушення освітнього процесу як такого.

Крім того, видано кілька дитячих ромськомовних книжок (автор низки з них – Януш Панченко), які рекомендовано організацією «ЮНІСЕФ-Україна» та Інститутом розвитку освіти в Україні до використання в школах (причому часто виникають нездоланні труднощі міждіалектного порозуміння).

Знаю, що на державному рівні (в рамках Закону України «Про освіту» 2017 року) запропоновано освітню програму для першого-другого класів. Але не знаю, де чи як цю програму втілено (припускаю, що ніде й ніяк). Можу тільки зазначити, що з мовної точки зору це було би вкрай складно, бо пропонований там мовний компонент (цікава, але геть штучно вигадана шкільно-граматична термінологія) – немає нічого спільного з жодним із живих ромських діалектів.

– Чи є помітна різниця у збереженні мови між ромськими громадами в містах і селах?

– Ромські громади існують в різних формах залежно від субетнічної групи. Тут навіть неважливе, чи йдеться про сільську місцевість як таку. Наприклад, келдерари (але не тільки) переважно живуть «таборами» – в окремих кварталах, зазвичай біля великих міст, іноді в самих містах або поблизьких селах, і єдиною мовою внутрішнього спілкування там є келдерарський діалект – завдяки ізоляції. Загалом, якщо поселення перестає бути «компактним», мовне оточення втручається в усі сфери життя, і «рідна мова» для непершого покоління поступово перетворюється на неголовну, радше допоміжну. Так чи інакше, мова меншинної групи тримається, лише коли її економічно-господарча діяльність радикально випадає з суспільного контексту, інакше ж вона – та й то, лише для окремих «свідомих» носіїв – стає суто символічним засобом збереження «самості». Проблема полягає в тому, що часто-густо свідомість приходить запізно. Тому чимало ромських активістів, що виросли поза «таборами», ромською мовою не володіє. Зрозуміло, це не їхня провина. Додам, що в найбільш «українській» (тобто старожильській) групі ромів – сервів – вимирання мови почалося ще в XIX столітті, а сьогодні більшість сервів (не всі!) в побуті вживає особливий «циганський суржик», який став для них власною етнічною ознакою. В Україні (і не тільки) ромська мова найкраще зберігається за обставин високої суспільної ізоляції та низького рівня освіти (економічний рівень при цьому може бути доволі високим; яскравий приклад – трансильванська говірка в Підвиноградові Закарпатської області).

– На Вашу думку, які кроки є найефективнішими для збереження й розвитку ромської мови в українському суспільстві?

– Навряд чи перебільшенням буде твердження, що жодна держава – як суспільно-політичний організм (незалежно від устрою) – не зацікавлена в збереженні мов меншин (іноді це стосується навіть і «державних» мов, як, наприклад, білоруська або ірландська). Тому за свої мови носіям зазвичай доводиться боротися самотужки. Найбільша проблема при цьому – те, що й самі носії цього переважно не прагнуть, бо не бачать в цьому практичного (зокрема економічного) сенсу. Діяльність етнічних активістів за таких обставин зазвичай стосується не так мови, як рівних суспільних прав. Причому вони, на жаль, асоціюються з так званою «інтеграцією» в культуру більшості, а отже й відмовою від ознак, які сприймаються як перешкода на цьому шляху. Ба більше, недалекоглядний підхід до проблематики (наприклад, цілеспрямована заборона й стигматизація українського етноніма «циган», який більшість традиційних ромів ніколи не сприймала як образливий) призводить не тільки до нездорового розшарування циганської/ромської громади, а ще й до нерозуміння й збентеженості щодо цієї теми серед не-ромського населення, тобто подальшої «екзотизації інших». За таких обставин важко сподіватися на збереження мови «природним» шляхом. А жодного іншого шляху я не бачу – хіба що самі носії мови почнуть масово нею цікавитися, створювати літературу й відкривати власні – приватні – школи з повним циклом освіти (що наразі, звісно, неможливо практично й лише частково дозволено українським законодавством).