Бути ромом в Албанії: «Ти не просто ром, а ще й народжуєшся в бідності»

Суспільство

Бути ромом в Албанії — це не лише народитися з марґіналізованою ідентичністю, а й у бідності, яку передають у спадок. Чи можливо розірвати це коло? 

Як прийняти батьків, яких побачив, коли тобі вже вісім? І чому комуністичне минуле Албанії досі залишає відбиток у житті ромських громад? У цьому епізоді подкасту «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» історія особистої боротьби Франко Веліу, 25-річного ромського правозахисника з Албанії.

Франко Веліу лише 25, але за плечима вже керівництво національною ромською організацією Amaro-Drom Union, робота у сфері соціальної інтеграції, освіти, ґендерної рівності та молодіжної політики. 

Проте для самого Франко — це не про кар’єру. Це про відповідь на виклик, що супроводжує з самого дитинства: 

«Бути ромом — це подвійний виклик. Бо ти не просто ром, ти ще й народжуєшся в бідності. Ти стаєш частиною економічного ланцюга з усіма його проблемами.

Ти стикаєшся з виключенням із суспільства ще з дитинства, з початкової школи».

Ізоляція, стигма, приниження — те, з чим він зіткнувся особисто ще у початковій школі не лише у ставленні від однокласників, а й від учителів:

«Вони часто використовували расистські висловлювання, адже для них це було, так би мовити, частиною щоденного спілкування, таким собі жаргоном. Їх ніколи не хвилювало, як почувається людина, коли чує, наприклад, «циган» чи інші слова, коли тебе зневажають через колір шкіри. Я навіть був готовий залишити школу через увесь цей тиск — з боку суспільства, однолітків, учителів. Іноді я просто прикидався хворим, щоб не йти туди».

Франко Веліу належить до спільноти «мечкар» (mečkar), яка є першою групою ромів, що прибула до Албанії. Як розповідає, до його народження родина жила в місті Люшня. Однак після падіння комуністичної системи переїхала до албанської столиці, Тирани. Через критично складні економічні умови батьки вимушені були поїхати на заробітки до Греції.

«Як розповідав мій батько, тоді все було надзвичайно складно. Відтоді, як мені було три роки і приблизно до восьми, я взагалі не бачив своїх батьків, бо вони були в Греції на заробітках. Найважче було те, що вони не поверталися додому чотири чи п’ять років поспіль. Мене виховували старший дядько та бабуся. Насправді я навіть не знав, що ті, хто поїхав до Греції, — це мої батьки. У дитинстві я називав дядька “тато”, а бабусю — “мама”».

Освіта у родині Франко завжди звучала як мрія, а не як реальний сценарій. Батьки мали лише початкову освіту: не через брак амбіцій, а через обставини.

«Не можна сказати, що вони були байдужими до навчання. Але через дуже складні економічні умови у своїх сім’ях вони не мали змоги продовжити навчання. І до того ж, вони — роми».

Певне заохочення давала сама система — за комуністичного режиму формального виключення ромів з освіти в Албанії не було. Але на практиці — доступ до якісної освіти обмежувався бідністю: 

«Ніхто не говорив: “Ти — ром, тож тобі вистачить початкової школи”. Але система створювала такі економічні умови, що цього й справді вистачало лише на таку освіту».

Найбільшим прикладом у родині для Франко був дядько — той самий рідкісний «щасливчик», якому вдалось отримати диплом професійно-технічного університету. 

«Я виріс у сім’ї, де цінували освіту, але самі не змогли її здобути. Їхнім справжнім бажанням було, щоб нове покоління — я, моя сестра, інші онуки — продовжили освітній шлях і досягли успіху. Людиною, яка справді мотивувала мене не кидати навчання, була моя бабуся».

Після початкової школи Франко вступив до професійного ліцею на механіка — не за покликом, а через брак альтернатив. Лише на другому курсі, коли до школи завітала неурядова організація з програмою Roma Education Fund, він уперше побачив інший сценарій — і саме тоді почався його шлях у громадському секторі. Франко хотів здобути освіту, яка дала б йому знання для роботи з людьми — у сфері соціальної політики. 

«Коли я вперше прийшов до приймальні, щоб зареєструватися, там була жінка, яка здивовано запитала: "А що це ти будеш тут вивчати? З таким балом ти ніколи не зможеш закінчити навчання. Ти ж вивчав механіку, як тепер будеш справлятися з адміністрацією і соціальною політикою? Ти ніколи не складеш іспити..."

Перший рік я закінчив із дуже високим середнім балом. І коли я знову прийшов у приймальню за своїми оцінками, вона була вражена. Відтоді й до сьогодні вона пише мені, стежить за мною в Instagram, коментує мої досягнення. Тепер я дуже тепло ставлюся до неї, і вона до мене теж — між нами виникла повага».

А у 2023-му сталося те, чого ніхто не чекав — помер дядько Франко: людина, яка його виховувала, надихала і підтримувала. Перед смертю він висловив єдине бажання: щоб племінник очолив створену ним організацію Amaro-Drom Union. У цей момент Франко мав розпочати навчання в Центральноєвропейському університеті, куди отримав стипендію. 

«Я впав у депресію, бо дуже хотів навчатися. Але це було останнє бажання мого дядька. І я вирішив здійснити його волю».

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі.