«Щоб було не страшно бути ромом»: як активізм допомагає руйнувати стигму та упередження

Ви можете і не здогадуватися, наскільки сильно колонізація торкнулася вашого життя. Але цей вплив – глибокий, багаторічний, руйнівний. І сучасна етнографія відкриває світові нації та народності, допомагає показати їх у первозданності, без нальоту імперськості.. І кожен може зробити внесок в цю справу. 

Продовжуємо ділитися розмовою з журналісткою, соціальною антропологинею, авторкою, засновницею письменницького онлайн-курсу для жінок, співзасновницею та редакторкою літературного проєкту Qantar.Jazylu Ельмірою Какабаєвою.

– Читаючи про проблеми ромів, часто наштовхуюсь на фразу «ромом бути страшно». Саме через під час соцопитувань люди не говорять, що є ромами. А через це немає точних даних про кількість ромів у Європі, освітні труднощі, з якими вони зіштовхуються.  Адже це проблеми якоїсь людини, а не етнічної спілки. Що стоїть за цими страхами? Чому люди не хочуть говорити про своє походження? І як в такій ситуації зберігати пам’ять? 

– Це історія про стереотипи, ізоляцію. Як ці хибні уявлення впливають на власну ідентичність людини.  Так, люди бояться. І це своєрідне застереження, щоб не спіткали певні неприємності. От і виникло переконання: краще я не скажу, що є ромом. Щоб не почути на свою адресу ось ті всі негативні, упереджені твердження. 

Саме в тему ромського ком’юніті я почала заглиблюватися не так давно. Але мене захоплює, скільки всього зроблено. Рівень активізму, який є сьогодні. 

І саме це працює, це необхідно. До прикладу, є Black History Month. Коли представники афроамериканської спілки розповідають про свої видатних діячів: істориків, митців, науковців. І так формується інше, позитивне ставлення. Підвищують рівень обізнаності про культуру, яка не є усім відомою. 

Бо ми живемо в одному наративі, які нам транслює кіно, попкультура. І ми автоматом зчитуємо, що все лише так.

А коли починають говорити спільноти – це інструмент, щоб зрозуміти, що не все так, як ми звикли бачити. Більше історій різних національностей – більше гордості, що я належу до того чи іншого етносу. 

– Тобто ми говоримо не про прямолінійне: «Що ти вигадуєш. Перестань боятися! Ромом бути нормально»? Йдеться про системну роботу, у тому числі всередині самої етнічної групи? 

– Саме так. Це можуть бути й сімейні історії та спілкування. Одна з учасниць нашого воркшопу розповідала, що дідусь постійно просив її навчатися, здобувати освіту, йти вперед. І її шлях - також може бути прикладом для інших. А додати історії художників, письменників – і картина почне потроху змінюватися. 

– Але ж в класичній шкільній програмі ми бачимо в підручниках здобутки білих європейських чоловіків.  І звідси йде стереотип, що жінки менш розумні, бо не робили стільки відкриттів. Звідси і європоцентризм, бо лише Європа подарувала світові стільки винаходів… Як змінити це? Щоб у підручниках з’явилися представники різних етносів? Хто може достукатися до Міносвіти?  

– Демократія має захищати інтереси різних груп. Тому активістська робота, адвокація – незамінні. Роми, чи іншим національності, мають бути представлені в парламенті, в законотворчих органах. Адже хто краще розповість про потреби групи, ніж її безпосередній представник. 

У Берліні є меморіал ромам, яких вбили у Голокост. Ініціатор його створення – ром-депутат. Він мав ці можливості впливати, доносити свою позицію. І маємо результат. 

Але це дуже тривала і копітка робота. Потрібні роки, не одне покоління. Але зупинятися не можна. Має бути спадковість між поколіннями. Щоб діти продовжували справу батьків. 

– Але ж одні активісти будуть змінюватися іншими і потрібно зберегти цю зацікавленість, цю спільну вісь. І в цьому також допомагає збереження пам’яті. Виходить, наша пам’ять – фундамент всього, усіх позитивних зрушень. 

– Так, звісно. Важливість збереження пам’яті складно переоцінити. В усіх сферах історії національних груп вкрай важливі. 

– Підемо далі. У цій роботі важливий принцип «рівний-рівному». Тобто роми розповідають свої історії. А як бути представникам інших національних спілок? Які хочуть підтримувати ромське ком’юніті, коли самі є, приміром, етнічними українцями? 

– Питання підтримки – воно дуже різноманітне. От я також не представниця ромського етносу, але я провела заняття, на якому ділилася своїми знаннями і досвідом. І натомість я також отримала багато нового і корисного. Це був своєрідний обмін. Який вкрай важливий в активізмі.   

Важливо чути одне одного, розуміти, підтримувати, ділитися знаннями, навичками. Бути частиною спільноти, бути поруч. У кожного з нас є можливості допомагати одне одному,  незалежно від того, який етнос ти представляєш. 

Звісно, кредит довіри більше, коли роми говорять самі про себе. Припустімо, звернеться до мене німець. І я запитаю: що ти знаєш про ромів? Які будуть його відповіді? Поверхневі, загальні. Але коли ром розповідає про себе, свій проєкт, ініціативу – враження вже інші. Приміром, коли Наталі (співзасновниця «АРКА»  Наталія Томенко – ред.)  говорить, що мій дідусь пережив Голокост, моя родина пережали таке… Довіра лише зростає. Бо вона точно знає, про що говорить. Їй я довіряю більше, ніж будь-кому з зовні.

Далі. Коли є велика нація, німецька, українська, вони мають свою національну ідею. І разом з тим хочуть підтримати етнічні групи. Не потрібно вигадувати, як це зробити. Потрібно запитати, що потрібно саме цій групі. 

– А тоді яка роль кожного окремого представника спільноти? От не готова людина займатися активізмом. Боїться. Не хоче стати мішенню для упереджень, стигми. Що робити в такому випадку. 

– Найбільш, скажімо, доступний варіант – цікавитися. Заглиблюватися у свою історію, запитувати. Можливо, фіксувати. Розповідати наступним поколінням. Зберігати це знання про свою культуру, свій етнос.

– Знову про пам’ять. Але навіщо? Кожному своя сорочка ближче до тіла. У кожного свій біль і своя трагедія. Чому єврей має перейматися стражданнями ромів? Чи навіщо показувати ромів у підручниках, якщо і так все вже перевірено роками? Навіщо мені історія Наталі, якщо мій дідусь пережив ще гірші випробування? Я не маю на увазі ці конкретні історії, а для прикладу, умовно. Так, це недоречні порівняння. Але проте вони є. Як бути? 

– Ми не існуємо в одній ідентичності. І в цьому була також трагедія Голокосту. Нацисти обрали для переслідування євреїв. От не подобалися вони їм.  Потім були роми. Люди з інвалідністю. ЛГБТ…

І ось так бралися нові ознаки для переслідування. Але той же ром міг бути, до прикладу, союзником нацистської партії, поділяти її погляди. Чи серед розстріляних – євреї-комуністи. І от чию трагедію вшановувати? Як виміряти, чого в загиблому більше: єврейського чи комуністського? До якої категорії віднести? 

Де гарантія, що якась інша ознака не стане об’єктом переслідування? Що трагедія ромів не повториться, приміром, з німцями? 

Неможливо відділити себе від інших. Ми не існуємо в одній ідентичності. Я просто ром, я просто українець, казах, німець… До цього «просто» додається безліч інших ознак. 

В цьому проблема лінійного мислення. Я можу бути чорною жінкою-лесбійкою. І мене можуть дискримінувати за кожною з цих ознак. 

Ми складаємося з різних ідентичностей, які проявляються в різних ситуаціях. Так, ми можемо не збігатися. До прикладу, я свідок Єгови і до трагедії ромів мені байдуже. І це теж нормально. Але. 

Ми повертаємося до початку.  Навіщо зберігати цю пам’ять. Щоб було не страшно бути ромом. Не було страшно бути геєм. Не було страшно бути свідком Єгови. Щоб можна було вільно говорити про себе. Щоб не бути дискримінованим за жодну свою ідентичність. 

Щоб всі розуміли: у кожного є своя історія. Вона сповнена своїх героїв. Я пишаюся бути собою, саме такою людиною. І мені не страшно.