Ангел отримав Хрест хоробрих

Як пам’ять про ромського військового Олексія Тирпака продовжує жити. Навіть після його смерті

Мудрий пануватиме над зірками

Жінка у чорній сукні у білий горох тримає в руці чорний ніж. Під чорним мереживом хустки ховає блискучі, темні кучері свого волосся. Її погляд застиг серед літер, що акуратно викарбувані на гострому лезі металевого предмету.

«Мудрий пануватиме над зірками. Ангелу від  побратимів», - читає жінка тихим скрушним  голосом, скорботно зітхаючи.

Потім вона фрагментарно переглядає фотографії сина, які він надсилав їй з фронту. До кожної зі світлин вона ніжно щось промовляє, наче розмовляє зі своїм сином. Бо вона і справді з ним розмовляє. У просторому, білому покої на ліжку акуратно  розставлені дитячі іграшки. Ідеально прибрана та свіжа постіль. І якби не портрети Олексія із траурною чорною стрічкою, здавалось би, що кімната чекає на немовля, яке от-от поселиться тут. На білому комоді дбайливо лежать речі хлопця. Годинник, який зупинився на позначці 5. Саме о п’ятій ранку загинув Олексій. Посмертний лист. Почесна грамота. Хрест хоробрих. Іграшка-талісман. Ніж з іменним гравіюванням.  Шеврони. Все як годиться для воїна.

Любов ніколи не минає 

«Він був дуже світла дитина. Особливий був. То, мабуть, тому мені так важко. Він був тільки на радість нам. Ця дитина була така сердечна, що йому боліло за все», – розповідає жінка.

Крістіна важко зітхає. Робить паузу. Вдих. Вдих. Серед просторої кухні її дому тихо, хоч мак сій. За вікном тарабанить холодна вереснева злива. Гроза ніяк не вщухає, щільно накриває село великою, густою ковдрою дощу. Вода безперервно гупає, стікаючи по ринвах будинку. Ця жінка сидить так непорушно і тихо. А коли  промовляє, її слово затирає звук важких крапель води. По її ідеальній темній гладкій шкірі, як грона винограду виступають сльози. І лише її темні, як земля очі, непорушно дивляться кудись посеред себе. Зазираючи по той бік її власного життя. 

Ким були  її предки

Крістіна Фонтош ромка за походженням. Їй - 47. Народилась у селі місті Свалява, що на Закарпатті, згодом переїхала у селище Тур’я Пасіка, де у дев’ятнадцять одружилась зі своїм майбутнім чоловіком, і де разом мешкають тут досі. Уже понад двадцять років.

Родинна нитка історії Крістіни непроста: бабуся була із етногрупи польська рома, а дідо належав до місцевих ромів зі Сваляви. Мама Крістіни ніколи не розповідала про їхнє ромське походження. То і жінка сьогодні майже нічого не знає звідки прийшли її предки і ким вони були в минулому. Але ромське коріння Крістіна носила у собі завжди. І те, що вона ромка - пам’ятала та знала передусім.

У Крістіни було восьмеро дітей. Але від початку великої війни, залишилось семеро. На війні жінка втратила молодшого сина Олексія. Йому після похорону мало виповнитись всього 25. Її старшому - 27. Олексій був той, хто найбільше допомагав  сім’ї ставати на ноги: докладався до будівництва власного дому, коли родина лише закладала перший камінь для помешкання, опікувався молодшими братами та сестрами. Працював на різних фізичних роботах чим власне допомагав батькам фінансово у складні часи. Зрештою, був тим, ким мама завжди пишалася. Часто вона називала його «своїм красенем».

Поки йдемо покоями дому Крістіни, жінка зупиняється біля великої фотографії, що розміщена на одній із стін коридору. На ній – вродливий молодий хлопець, одягнений у піксельну форму ЗСУ. На правій руці, біля шевронів у нього український та ромський стяги. Вони як інь янь, переплетені між собою та прошиті на військовому кітелі однієї ниткою. Олексій широко усміхається, нагадуючи про цю нестерпну легкість буття війни. Позаду нього - ліси і поля Донеччини. Такі ж глибокі  і безмежні, як очі жінки, що непорушно закам’яніла біля лику свого сина.

Втечи з армії, ти ж циган

«Коли у новинах дивилась, яка там небезпека, то казала йому: «Ну ти ж циган, якось втечи з армії». Ну, я як мама хотіла врятувати сина від війни. Щоб він там не був», - каже несміливо Крістіна, наче виправдовується за свої слова. «Так потім він на мене так образився, шо ну. Все казав: «Мам, ну як ти можеш таке говорити? Як я лишу своїх побратимів. Тут моє життя. Моє все». То я тоді вже більше і не згадувала йому про це», – каже жінка.

Кожен дзвінок з передової від Олексія для Крістіни був цілим Всесвітом. Вона чекала його щохвилини, а коли чула рідний голос, кидала будь-які справи та застигала у теплих, розмовах із сином. Олексій весь час жартував. Навіть, коли життя в окопі тривало на тонкій нитці, яка от-от обірветься. І коли вперше ворожа куля прошивала його тіло.

На одному із відео, яке жінка показує, непорушно сидячи за широким столом – двадцятип’ятирічний боєць ЗСУ заледве йде густим лісом біля околиць Слов’янська. Його тіло кровоточить, а куля, яка проникла у спину через серце, стискає дихання і б’є під дих важкими конвульсіями. Тоді Олексія важко поранили після сильного прильоту ворожої техніки, але щоб не залишитись помирати на холодній донбаській землі, він шукає в собі сил, щоб йти вперед, співаючи хриплим голосом: «Ой, у лузі червона калина». Його спів тихий, але дужий. Такий, яким колись співали українські партизани, ховаючись у своїх карпатських криївках. І тільки злегка ромський акцент у мові видає хлопця.

Після складного поранення та довгої реабілітації двадцятип'ятирічний Олексій Тирпак мав можливість залишитись служити у Закарпатському ТЦК та не повертатись на фронт у зону бойових дій. Але хлопець вирішив інакше. 

Ангел отримав Хрест хоробрих

Олексій Тирпак із села Тур’я-Пасіка був розвідником-навідником Першого розвідувального відділення Третього розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А0281. Тоді, влітку 2023 року, коли  Олексій  дістав важке поранення на Донеччині, він виніс на плечах свого побратима. Та не дав смерті наздогнати їх обох на війні.

21 серпня того ж року ромський військовий ЗСУ – Олексій Тирпак отримав Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих» за врятоване життя.

Крістіна притискає посмертну відзнаку сина міцно до серця. 

«То так хлопці назвали його (Олексія Тирпака – ред.) «Ангелом на війні». Бо там хтось з них мав позивний “Демон”, а сказали, що треба  їм тепер «Ангела». То мій Олексій і став «Ангелом» їм. Так любили вони його. І він їх», - жінка вперше за всю розмову ніжно усміхається. Її тривога розчиняється у спогадах та думках. Нуртує посеред тихого покою помешкання, в якому сидимо. Отак «Ангел» отримав «Хрест хоробрих». 

На щиті

Спочатку Крістіні зателефонував один з побратимів Олексія – Сергій. Тремтячим голосом по той бік мобільного зв’язку він заледве вимовив, що Олексія вважають зниклим безвісти після чергового важкого обстрілу на Донеччині.

За вікном розпашіла весна 2023 року. Березень стрімголов вривався  у відчинене вікно, з якого жінка заледве хапала весняне повітря, щоб перевести подих. Не йняла віри, що те, чого вона так боялась... Смерть наздогнала її сина. Але і відмовлялась вірити. Думала, що все це не правда. Що він живий. Що десь от зараз знову їй напише звичне і таке дороге серцю: «Мамочка, та все добре».

«Цей його побратим так вибачався... Так вибачався... Так йому було важко мені про це говорити. Тепер я знаю, що для хлопців найгірше повідомляти мамі про смерть синів», - каже Крістіна і очі жінки стають вологими. Сльози вервицею поволі котяться по її скорботному обличчі. Опускає голову додолу. Затихає.

Олексій Тирпак загинув 1 березня 2023 року у районі села Терни, що на Донеччині. Декілька місяців тіло хлопця не могли знайти. Лише влітку батькам Олексія зателефонували з моргу Дніпра, аби ті приїхали на ДНК - експертизу. Крістіна впізнала сина за його татуюванням на руці.

Пам’ять

На сільському кладовищі Тур’я-Пасіка, що у Закарпатській області могила ромського військового ЗСУ Олексія Тирпака розташована першою біля входу. Тут майоріють два прапори: український та ромський. Це Крістіна поставила одразу обидва стяги, аби нагадувати іншим про те, що її син був ромом, який служив в українській армії.

Поки йдемо до цвинтаря, чорні сутінки огортають село. Мокра земля від зливи перетворюється на брудну багнюку, миттєво заляпуючи наше взуття. Крістіна у легких тапочках та білих шкарпетках ступає у густе баговиння. За мить її домашні пантофлі набувають темно-брудного кольору. Холодом дме осінній вітер,  куйовдить її кучері, що неслухняно вилазять з-під хустки. Рясні краплі дощу залітають під светр, який вона нашвидкоруч взяла, вибігаючи з дому. Жінка не зважає ані на студінь, який так раптово принесла ця осінь, ані на  глибокі калюжі, які утворюються під її кроками. Вона йде, щоб знову побачити сина.

Лагідним порухом руки вона повільно протирає чорний граніт, де зображений портрет Олексія,  залитий дощовою водою. Неспішно поправляє ромський стяг, вишитий рушник, квіти та іграшки, що на могилі. Складає руки до молитви. Тихо про щось говорить. А потім раптово замовкає. Тепер зовсім стало тихо.

Темні церебра ночі накриють село. Жінка у чорній сукні у білий горох повертається до свого дому. Запалює світло у кімнаті сина. Щоб знову прийти до нього. 

І пам’ятати.