Дивись і не забувай: 80 роковини масового вбивства ромів у Аушвіц-Біркенау

2 серпня 1944 року. Нацисти винищують ромське поселення в Аушвіц-Біркенау. 4300 синті і ромів були вбиті тієї ночі. А цьому передував небачений спротив бранців. Дізнавшись, що їх планують вбити, роми вчинили бунт. Наглядачі відступили, але намір не полишили. Тож ромів почали відселяти, переводити до інших таборів. Допоки не прийшло 2 серпня…

Тож цей день – це вшанування пам'яті всіх більш як  500 000 синті та ромів, вбитих в окупованій нацистами Європі.  

У цю дату проводиться комемораційна церемонія на місці страт ромів у Аушвіц-Біркенау. Проєкт пам’яті Dikh He Na Bister (Дивись і не забувай) збирає сотні учасників з усієї Європи. Молодь з різних країн вчиться, знайомиться з незнаними сторінками історії, відвідує пам’ятні місця і вшановує загиблих. 

Відвідує значущу подію й делегація молодіжної агенції з адвокації ромської культури «АРКА». Про захід Dikh He Na Bister, Голокост і вшанування пам’яті загиблих ми запитали представників «АРКА». 

Читайте бліцінтерв'ю Володимира Яковенка – виконавчого директора «АРКА», Наталі Томенко – заступниці директора та Януша Панченка – етнографа.      

 

1. Dikh He Na Bister. Що ця подія значить особисто для вас і для ромської спільноти України та світу? 

Володимир Яковенко:

– Для мене ця подія важлива. Вперше був у концтаборі у 2016. Майже кожного року відвідував ці заходи. І кожного року дізнавався щось нове, нові подробиці, дивися під новим кутом. 

І це мене наштовхувало на думку, що люди не зробили висновки після тих жахіть. Якби люди дійсно зробили висновки з тієї трагедії, то напевно ніяких би війн більше не було. 

Наталі Томенко:

– Коли я 5 або 6 років назад поїхала на цю подію, вона відкрила мені історію геноциду ромів. Наочно можна було бачити експонати, крематорії, весь цей обсяг страху. Відчути запах на місці бараків. Доторкнутися до речей. І для мене це був великий стрес. Прийшло розуміння, наскільки світ може бути нещадним для таких груп як роми, євреї. З’явилося ще більше бажання щось зробити, аби таке не сталося знов. Саме тому в «АРКА» ми почали втілювати проєкти, спрямовані на боротьбу з антициганізмом. 

Для України та світу Аушвіц і  Dikh He Na Bister – це не лише можливість відвідати значущий захід, познайомитися з контекстом Геноциду в різних країнах, а й поділитися своїм досвідом і баченням. Також це можливість розширити партнерства, побудувати нові колаборації. І звісно – вшанувати пам’ять загиблих ромів на комемораційній церемонії, яка відбувається 2 серпня. 

Януш Панченко:

– 2 серпня – важлива дата, оскільки всю свою історію, відколи вони з’явилися в Європі, роми були жертвою геноциду. Просто Геноцид часів Другої світової – це доволі свіжа подія, тому він залишився у пам’яті. Хоча антициганські закони виходили по всій Європі й раніше. І прибічники Гітлера не вигадали нічого нового. Вони зібрали наявні погляди, настрої. Вони знайшли нові підходи знищення ромів – більш масові. А сама суть існувала раніше. Роми завжди були жертвами гонінь і ксенофобії. 

Ромам забороняли ходити по землі, тому вони жили на деревах. В Іспанії ромам заборонялося з’являтися публічно. І там досі збережені так звані «ромські печери». 

Але роми – це спільнота, яка побоювалася говорити про свої проблеми і думала, що краще потерпіти, перечекати, адаптуватися, бо якщо протистояти – буде ще гірше. 

Ці переконання проявилися і під час Другої світової. Якщо євреї почали говорити, почали боротися за визнання геноциду, то роми дуже довго про це мовчали взагалі. Адже побоювалися, що через відстоювання позиції, все може повторитися або буде ще гірше. 

І аж до 1990-х не було нічого відомо про геноцид ромів. Тож традиція вшанування жертв серед ромів вона дуже нещодавня. І в Україні взагалі на державному рівні не так давно про це почали говорити. Хоча багато хто й досі не знає про цю трагедію. 

Тож заходи як Dikh He Na Bister – вкрай важливі для поширення знання про трагедію. Моєї родини також торкнулося це горе. Тож я прагну, щоб про геноцид ромів говорили більше і гучніше. Dikh He Na Bister – одна з можливостей для цього. 

А інша сторона проблеми, що подекуди й самі роми не знають про дату 2 серпня. В спільноті це називається «калі траш» – час, коли вбивали ромів. Тож заходи з вшанування важливі для просвіти й ромської молоді.  

2. Чи змінилося за 80 років ставлення до ромської трагедії 2 серпня і культура вшанування жертв? 

Володимир Яковенко:

– На жаль, геноцид ромів не був визнаний одразу.  Ставлення до геноциду ромів у деяких країнах було неоднозначне.  Більше уваги – на єврейське населення. Хоча насправді було багато груп, які знищувалися. 

Близько 6 мільйонів комуністів Німеччини пройшли концтабори. Також серед жертв концтаборів євангелісти, гомосексуали. А перші, кого взагалі почали знищувати, навіть поза концтаборами – це люди з інвалідністю та ментальними хворобами. Їх вбивали одразу в лікарнях. 

Багато чого в сучасному суспільстві не обговорюється. І це проблема. 

Я вважаю, що всі, хто займається правозахисною діяльністю, як активісти, так і правоохоронці та політики, мають відвідувати заходи на кшталт Dikh He Na Bister. Вони повинні побувати в місцях розміщення концтаборів. Їм мають давати інформацію, що відбувалося, як знищувалися люди і чому. 

Це необхідно для того, щоб люди, які формують політику, не наступали на ті самі граблі, не творили те саме. А правозахисники знали б цінність прав людини. І розуміли, навіщо насправді вони захищають права людини. Бо в концтаборах права людини і людське життя були знецінені абсолютно.

Наталі Томенко:

–   Однозначно, ставлення до ромської трагедії змінилося. Адже за 80 років чимало ромів визнали 2 серпня – як День вшанування пам’яті ромів, які загинули під час геноциду в часи Другої світової війни. Робота активістів – очевидна.  

Януш Панченко: 

– Як я сказав, більшість ромів не знає про це... Знають лише громадські діячі, активісти, науковці. Поки що ця дата знаходиться у своєрідній бульбашці. Поступово люди дізнаються. Так було і з 8 квітня – Міжнародним Днем ромів. Дата відзначалася в колі активістів, бо решта про неї не знали. Однак за останні 8-10 років ситуація змінилася. І роми тепер знають, що 8 квітня – їхня дата. 

Так само буде й 2 серпня. Наразі мало хто знає. Але коли про це говорити, у тому числі на державному рівні, ситуація зміниться. 

3. Що потрібно, аби про винищення ромів під час Другої світової знали більше? Говоримо про український контекст. 

Володимир Яковенко:

– Україна одна з чотирьох держав, які першими визнали геноцид ромів. І також визначено 2 серпня як день пам’яті геноциду ромів. Про це є відповідна постанова. Але фактично нічого не втілюється. 

Ми маємо випадки, коли ромські громадські активісти виявляють місця масових розстрілів ромів і намагаються встановити там пам’ятні знаки. А натомість як державні, так і місцеві органи влади, або не сприяють цьому, або навіть створюють перепони. 

У пам’ятні дати немає траурної свічки в ефірі телеканалів. Як це зазвичай є в інші загальнонаціональні скорботні дні. 

Також в шкільних підручниках немає інформації про геноцид ромів. І цьому питанню слід приділити увагу. Адже ромів знищували на теренах України під час Другої світової війни. І ми маємо щонайменше 60 відомих місць масових вбивств ромського населення. 

Тож має бути чітка і послідовна державна політика в цьому питанні, для збереження пам’яті. Поки ми цього не спостерігаємо. 

Наталі Томенко:

– Насамперед, те, що ми вже робимо: йти в маси, в меді, говорити про це, проводити зустрічі. Акцентувати на важливості вшанування та збереження пам’яті, про включення історії геноциду ромів до загальної системи освіти в школах. Без цього неможливий процес змін, зміни ставлення до ромів загалом. В українському контексті це вкрай важливо, адже говоримо, що Україна входить до Європейського союзу, що вона є багатонаціональною державою, толерантною. Тож це має бути відчутне у справах, а не лише на словах чи папері. 

4. Голокост і ваша родина. Якими спогадами діляться старші члени сімʼї? Який головний урок ви винесли з їхніх розповідей?

Володимир Яковенко:

– Майже  кожна ромська родина може розповісти, як вони вижили під час Другої світової, про вбитих родичів. 

У Радянському Союзі та навіть на початку 90-х цьому питанню не приділялася увага. Побутувала думка: «Та кому це потрібно? Кому це розповідати?..» Розмови велися в колі родини, під час поминальних днів. А в публічному просторі про це взагалі не йшлося. Як про знищення, так і про ромів, які ставали на захист, йшли до армії. Через це одна з умовних назв – «Зневажливий геноцид».  

У моїй сім’ї бабусю і її чоловіка хотіли розстріляти. Їх поставили до стінки. Чоловіка розстріляли. На жаль, я не знаю, яким дивом бабусі вдалося уникнути розстрілу. Вона тікала з трьома дітьми, переховувалася. Одна дитина померла через дизентерію. Інша, немовля, просто замерзла. Це була глибока осінь. Ночували, де прийдеться. І під час однієї з ночівель дитина просто викотилася з-під того, чим вони вкривалися, і на ранок бабуся знайшла її мертвою. 

Бабуся важко переживала втрату і чоловіка, і дітей. Ледь не збожеволіла. Ці діти приходили до неї уві снах… 

Роми переживали всі ті ж трагедії, що і українці, разом з усім народом. І це потрібно знати і пам’ятати. 

Наталі Томенко:

– В моїй сім’ї збереглася історія про те, як родину мого дідуся, прадідуся хотіли винищити «есесівці», але німецький офіцер врятував їх. 

Для мене ця історія про людяність. Ми звикли чути, що нацисти вбивали. Але є дуже персональні історії людяності.  Вони говорять, що в різних історичних подіях потрібно залишатися людиною.  

Януш Панченко:

– Від дідуся я знаю багато історій про вбивство нацистами моїх рідних. І коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, перше, що старші люди говорили: «Хоч би не було так, як у той час, коли вбивали ромів».  Тобто – під час Другої світової. 

Це війна, яку роми пам’ятали найбільше. У перші дні повномасштабного вторгення з нами в домі була одна жінка. І коли лунали вибухи, вона говорила: «Нацисти стріляють»…     

Я з Каховки. І коли почалася окупація, люди говорили: «Кажуть, що тепер будуть висилати ромів в Сибір, як ото висилали в Германію». Окупація, обстріли, а вони наганяють ще більше страху, настільки сильні були ті спогади.   

 

Дивись і не забувай. Dikh He Na Bister. Історія циклічна. Злочини проти людини, її прав і свобод були завжди. І, на жаль, сьогодні в прогресивному, цивілізованому світі ця потвора знову підіймає голову. Чи, може, й не опускала її? 

Дивись і не забувай. Як найрізноманітніші ознаки ставали приводом для вбивства. Етнос, політичні переконання, фізіологічні та ментальні особливості… Що будь-якої миті будь-хто може підпасти під категорію «Знищити».   

Дивись і не забувай. Що тисячі імен вбитих нацистами ми так і не дізнаємося… Не забувай і шануй.