"Це великий рух" — учасники меморіальних заходів ушанування пам’яті жертв геноциду ромів

У ніч із 2 на 3 серпня 1944 року в таборі Аушвіц-Біркенау гітлерівські нацисти вбили майже три тисячі ромських чоловіків, жінок і дітей. Ця трагедія стала підставою для встановлення Міжнародного дня пам'яті жертв геноциду ромів. Напередодні у Національному історико-меморіальному заповіднику "Бабин Яр" відбулися заходи з нагоди цього Дня. Для "Бабиного Яру" це невід'ємна частина історії місця, де під час нацистського терору загинули євреї, роми, українці, пацієнти психіатричної лікарні та військовополонені. Символом пам'яті про геноцид ромів стала ромська кибитка — перший в Україні меморіал, присвячений жертвам геноциду ромів. Цьогоріч виповнюється 10 років з його відкриття. Ідею меморіалу висунув ще у 1990-х голова культурного товариства ромів Володимир Золотаренко, а автором став український архітектор Анатолій Гнащенко. Журналістка Українського Радіо Світлана Мялик поспілкувалась із завідувачем відділу музею "Бабин Яр" Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" Артуром Золотаренком, заступницею директора агенції з адвокації ромської культури "АРКА" Наталією Томенко та головою Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктором Єленським.

Артур Золотаренко: "Ромський геноцид — найменш вивчений з усіх геноцидів під час Другої світової війни"

— Пане Артуре, чому для Бабиного Яру так важливо щороку вшановувати Міжнародний день пам'яті жертв геноциду ромів? Яке значення це має, особливо зараз?

— Бабин Яр — це символ трагедії саме мирного населення. Місце пам'яті жертв — інтернаціональне, а не тільки якоїсь однієї національності. Тому ми завжди про це пам'ятаємо і доносимо до людей. Це пам'ять не лише про Голокост, а й про геноцид ромів, геноцид українських націоналістів, військовополонених. Також були розстріляні у Бабиному Яру його перші жертви — пацієнти психіатричної лікарні. Щорічне відзначення цього дня повертає для ромського народу історичну справедливість, тому що трагедія тривалий час залишалася маловідомою. Для нашого заповідника це нагадування про необхідність зберегти пам'ять про всіх жертв нацистського терору.

— Багато людей знають більше про трагедію у Бабиному Яру саме євреїв, але значно менше знають про знищення ромів. Чому так сталося?

— Так, є така проблема, але ми над цим працюємо. Зараз вже багато людей знають саме про ромський геноцид. Взагалі ромський геноцид — це найзабутіший (якщо можна так сказати), найменш вивчений з усіх геноцидів, який стався під час Другої світової війни. Є кілька причин. Одна з них — після війни радянська влада не виділяла якісь окремі етнічні групи жертв, називаючи всіх радянськими громадянами. І ніхто не мав якоїсь ідентичності. Ще одна з причин — сама ромська історія не є записаною, як та ж єврейська історія або, наприклад, вірменський геноцид. Вона передавалася переважно усно від свідків, яких залишилося зовсім небагато. Лише коли Україна стала незалежною, ця тема почала активно досліджуватися. І кожен, хто займається цією темою, стикається із тим, що дуже мало інформації — і документальної, і архівної. Але всі працюють, і я сподіваюся, що ця тема все-таки буде більш глибоко представлена і вивчена.

— Наскільки можна за нинішніх умов повномасштабної війни Росії проти України продовжувати цю роботу і досліджувати історію жертв геноциду ромів в Україні? Навіть вам, представникам музейних установ.

— Багато місць масових вбивств і розстрілів ще встановлюються, архівні документи вивчаються, а також збираються по можливості свідчення очевидців. Але їх дуже мало лишилося. Залишилися нащадки тих людей, які пережили геноцид та були вбиті. Їхні нащадки щось можуть розповісти, показати може якісь речі тих людей, які пережили геноцид. Але все це дуже важко. Сподіваємося, що зараз багато людей звернуло увагу на цю проблему і хтось до нас звертатиметься, що матиме якусь інформацію. Ми завжди відкриті, завжди раді побачити від людей якусь роботу, певну історію про сім'ю. Це надзвичайно важливо, тому що дуже мало інформації. Можливо, зараз технічний прогрес крокує вперед — і ми зможемо більше відшукати архівних документів або якісь матеріали. Велика проблема ще в тому, що свого часу саме Москва забрала дуже багато архівів і вивезла до себе під час Другої світової війни, і ми не маємо доступу до них.

— Розкажіть про боротьбу за ромську кибитку, що встановлена на території музею. Її мали встановити ще у 1990-х роках, це була ініціатива голови Київського товариства ромів Володимира Золотаренка, вашого батька, так?

— Саме так. Це була ідея зробити пам'ятний знак ромам — жертвам нацизму. Взагалі, з 1939-го по 1945-й вперше лунала така ідея, і десь у 1993 році, за ініціативи Володимира Петровича і ромського товариства "Романіпе", почали збирати кошти, робити ескізи. Допомагали дуже багато людей. Архітектором став Анатолій Гнащенко, лауреат Шевченківської премії, заслужений архітектор України. На жаль, його зараз вже немає з нами, але це він розробив і макет, і створив саме кибитку, яку люди можуть бачити в Бабиному Яру. І ні в кого не виникає запитань, що це за пам'ятник, для кого і чому. Адже кибитка символізує саме ромську націю. Ідея була в далекому 1993 році, але поставили лише у 2016-му, саме на території Національного заповідника "Бабин Яр", де вона і мала бути.

Наталія Томенко: "Роми є частиною українського суспільства і мають усі права етнічних меншин в Україні"

Відкриваючи церемонію, модераторка заходу, заступниця директора Молодіжної агенції з адвокації ромської культури "Арка" Наталія Томенко наголосила, що пам'ять про геноцид ромів — це не лише про минуле. Це про наше сьогодення і про майбутнє. Світлана Мялик поспілкувалася з Наталією Томенко про значення цього дня в історії України та світу.

— Тема геноциду ромів десятиліттями залишалася маловідомою в Україні, та й не лише в Україні. Чому, на вашу думку, так сталося і наскільки ситуація змінюється сьогодні?

— Насамперед маю сказати, що тематика ромів та пам'яті геноциду ромів замовчувалася багато десятиліть, на жаль. Так відбувалося, бо не хотіли визнавати, що геноцид ромів як такий був. А загалом тематики ромів не є актуальними, якщо це не щось таке негативне та сенсаційне для медіа. Але це дуже важлива тема для нас, для молоді — поважати пам'ять наших загиблих предків і в цей важливий день, 2 серпня, зібратися у Бабиному Яру та вшанувати пам'ять.

— раурна хода вже стала традицією цього дня. Як вона народилась і чому для ромської спільноти важливо щороку проходити цей шлях до пам'ятника "Ромська кибитка"?

— Вже багато років у Бабиному Яру відбувається комемораційна церемонія. Десятиліття тому театр "Романс" почав цю активність, а зараз і ми допомагаємо. Маю на увазі "Арку", агенцію з адвокації ромської культури. Вже третій рік поспіль ми робимо ходу, і це важливий ритуал, який допомагає усім нам зібратися і пройти цю стежку. Для нас важливо проходити шлях траурною ходою, тому що всі ми збираємося — роми, не роми, українці, представники дипломатичного корпусу, українські державні інституції — і йдемо цей шлях заради того, щоб згадати наших предків та вшанувати пам'ять загиблих.

— Я так розумію, що це не лише вшанування полеглих, а також і звернення до сучасного суспільства? Показати історію і водночас звернутися до сучасників.

— Звісно, ми таким проявом показуємо важливість захисту прав ромів, говоримо не тільки про минуле, а й про сучасність: як важливо захищати права, що може відбутися у разі людської агресії, репресій, геноцидів, щоб це не повторилося ніколи у майбутньому.

— Наскільки важливо, щоб пам'ять про геноцид ромів була не лише справою ромської громади?

— Це дуже важливо. Адже коли відбувався геноцид за часів Другої світової війни, багато ромів померло. А не роми, які були свідками цих явищ, могли після війни вже дати показання та розказати про ці жахіття. Тому і зараз дуже важливо, аби роми і не роми були разом, адже ромська тематика і досі є дуже сенситивною. Багато є перепон, багато виникає складнощів, тому якщо допомагають не роми, то саме це показує людяність, толерантність і рівень у громаді.

— Чи відчуваєте ви, що пам'ять про цю трагедію стає частиною загальноукраїнської історичної пам'яті? Чи це лише прагнення цього досягти?

— Прагнення, яке ми вже реалізуємо сьогодні. Тобто, працюючи разом із Національним заповідником "Бабин Яр", Українським інститутом національної пам'яті, ми спільно впроваджуємо у життя ходу, комемораційну церемонію. Тож наші прагнення вже реалізуються і стають частиною українського пам'ятного дискурсу.

— Про дотичну подію — виставку "Невидимі. Стійкість: минуле і сучасність ромів". Вона була в Бабиному Яру, нещодавно в Одесі, а далі продовжить свій шлях у Львові. Чому було важливо, щоб ця виставка стала такою мандрівною і побачила різні міста?

— Для нас було дуже важливо, щоб якомога більше людей побачила цю виставку. Ми створили її минулого року, а цьогоріч вона подорожує, ось 5 серпня — в Музеї терору у Львові. Тож запрошуємо всіх слухачів відвідати відкриття — 5 серпня о 16:00. А потім ми знову повернемо виставку до Києва, тобто на 85-ті роковини жертв Бабиного Яру наприкінці вересня ми відкриємо виставку у Києві. Тож київська аудиторія знову зможе побачити цю виставку. Для нас дуже важливо, щоб 85-ті роковини жертв Бабиного Яру, ця тематика була поширена якомога більше у медіа, у різних дискурсах. Саме тому ми і показуємо виставку.

— Можна сказати, що хода, яка відбувається традиційно 2 серпня, це ніби спосіб зробити історію ромів більш видимою для України та світу. Насамкінець хочу запитати: якщо звернутися до молоді, до українського суспільства, до тих, хто можливо вперше почує про геноцид ромів, що б ви їм хотіли сказати?

— Хотілося б ще раз нагадати про те, що роми є частиною українського суспільства і мають усі ті права, які є в інших представників етнічних меншин, що живуть в Україні. Всі ми — українці, і маємо допомагати одне одному. І частина ромської історії є частиною української історії. Тож пам'ятаючи і вшановуючи День пам'яті жертв геноциду ромів, ми вшановуємо українську історію насамперед.

Віктор Єленський: "Це великий рух"

Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський взяв участь у комемораційних заходах з нагоди Міжнародного дня пам'яті жертв геноциду ромів. Посадовець провів паралелі між злочинами нацистського режиму та сучасною війною Росії проти України. Під час розмови зі Світланою Мялик Віктор Єленський звернувся до ромської спільноти України.

— Чому для держави, особливо у такі важкі часи, важливо підтримувати заходи, присвячені нашій історичній пам'яті, зокрема пам'яті жертв геноциду ромів?

— Тому що геноцид ромів — це двічі чи тричі забутий і прихований геноцид. Ми говоримо про те, що багато знаємо про Голокост. А до недавнього часу ми майже нічого не знали про Голодомор і відкрили правду про нього тільки в останню чверть століття. І зараз ми говоримо, що нічого не знаємо про Голокост ромів, про те, як знищували цих людей тільки за те, що вони є ромами, тільки за те, що вони суперечать расовій теорії Гітлера. І коли ми згадуємо про цей геноцид, то це попередження для всіх, хто рухається імперським засліпленням, хто говорить про єдино правильний народ, єдино правильну геополітику, єдино правильний світовий устрій. Це попередження всім народам. І також це про людську гідність, про те, що ніякий народ не може бути забутий, викреслений зі світової історії так, як це хотіли зробити з ромами. Нас у школі не вчили ані про Голокост, ані тим більше про геноцид ромів. Тобто тепер це великий рух для того, щоб із небуття витягти цілий народ.

— Ви щороку берете участь у пам'ятній ході, коли в нас Міжнародний день пам'яті жертв геноциду ромів. Наскільки важливо, що в одному місці, в один час представники держави, ромської спільноти, громадських організацій, а також багато дипломатів — долучаються до цієї ходи. Що держава робить сьогодні ще для збереження історичної пам'яті ромської спільноти?

— Ми вважаємо, що найкращим внеском у пам'ять про геноцид ромів буде знищення усіх ознак дискримінації щодо ромів. Це означає створення для них усіх необхідних та гідних умов для освіти, для доступу до якісної питної мови (ми бачили цю проблему під час подорожі на Закарпаття), до того, що становить якість життя, і до того, що називається перепідтвердженням людської ідентичності. Цю ідентичність, ще раз хочу наголосити, хотіли стерти. Стерти унікальну ромську культуру, всі згадки про неї, і навіть у радянський час роми мали право на існування тільки тоді, коли вони відмовлялися від своєї ромськості. Ми зараз хочемо, щоб роми були частиною політичної української нації та при цьому не зрікалися своєї культурної ідентичності. Ми працюємо і зараз вже затверджена абетка ромської мови, працюємо над відновленням чи конструюванням ромської мови, над віднайденням ромської культури, і це надзвичайно важливо для України. Тому що Україна вибрала не шлях асиміляції народів, які вважають її своєю батьківщиною, а шлях внеску кожного з народів у загальноукраїнську культурну, громадську, мистецьку скарбницю.

— В Україні понад 130 етносів, це таке багатство, наше надбання. Наскільки зараз змінилося ставлення українського суспільства до ромської історії, до ромів загалом? Адже багато ромів служить і захищає Україну, вже й загинули за Україну.

— Це правда, ми маємо це виховувати. Починаючи від школи, від шкільних підручників, ми маємо усвідомлювати, що серед нас жили і робили свій внесок у цю землю люди різних культур і релігій. І тому надзвичайно важливо, щоб і пам'ять про це, і розвиток цього був частиною нашої щоденної реальності. Ми ще раз дивимося на наші підручники, на наші освітні програми, дивимося на те, щоб наші школярі мали усвідомлення історії — такої, якою вона була в усій її багатоманітності. І тому мені здається — хотів би не помилитися — що ставлення етнічних українців до тих народів, які мешкають серед нас і складають українську політичну націю, дуже сильно змінилося на краще під час війни, яка консолідувала всіх нас і довела, що люди різного етнічного походження, різних релігійних переконань стали поруч на захист своєї батьківщини.

— Пане Вікторе, у Міжнародний день пам'яті жертв геноциду ромів що б ви хотіли сказати усім представникам ромської спільноти, як в Україні, так і за кордоном?

— Я би ще раз хотів звернутися до наших ромів, що вони є невід’ємною частиною нас усіх, що ми хочемо зробити все для їхнього гідного розвитку, для того щоб вони були частиною українського суспільства в усіх можливих його вимірах — в освіті, культурі, науці, політичному керівництві, у війську. Щоб вони інтегрувалися якомога тісніше та щільніше в наше сьогодення. Це вже відбувається, але ми повинні зробити для цього ще більше.

Повну версію матеріалу та аудіозапис інтерв'ю можна прослухати на офіційному сайті Українського Радіо.