Януш Марковський: ром, воїн та батько. Війна навчила цінувати кожну хвилину миру

До початку повномасштабного вторгнення Януш жив, як сам каже, «простим циганським життям». Він займався торгівлею на базарі, перепродавав автомобілі на вторинному ринку, виховував дітей разом із дружиною. Януш народився у Кривому Розі, йому 40 років, він із ромів-сервів. Серед рома його родину знають як Йосипівських. Чоловік жив у мікрорайоні Карнаватка, який місцеві часто називають «циганським районом».

Януш каже, що до 24 лютого війна здавалася чимось далеким і неймовірним — навколо багато говорили, але мало хто справді вірив, що вона почнеться. Але все змінилося за одну ніч. Чоловік прокинувся від вибухів — перші удари одразу по рідному місту. У місті почалася паніка: люди тікали, метушилися, хапали речі. По телевізору розповідали про жорстокість наступаючих кадирівців. Усе це накрилось одним моментом: у Януша з’явився страх за свою сім’ю та близьких. Тоді він відчув, що загроза — не просто реальна, а вона вже поруч. Через чотири дні Януш прийшов до військкомату. Для нього рішення йти на війну було не про абстрактні поняття — це було про сім’ю. Він розумів: тільки ставши військовим, зможе подбати про безпеку рідних. Вивезти в безпечне місце та мати зброю, щоб захистити. Бо, як сам каже, «з бутилками (коктейлі Молотова) проти кацапів не вийдеш»:

«Пришов я у воєнкомат — питають: “Шо умієш? Де бував раньше?” Я кажу: на базарі. Вони опять: “Автоматом пользуватся умієш?” — “Не умію, но научусь”, — отвічаю. От так мене взяли. А уже через місяц я охраняв стратегічні об’єкти — так началась моя нова жизнь».

Рішення йти на фронт Януш приймав самостійно. Він не потребував схвалення від оточуючих, але їхня реакція була складною. Рідні були шоковані, телефонували з криками: «Шо ти наробив?! Вертайся додому!» — згадує Януш. Вони не розуміли його вибору, дзвінки лунали безперервно. Та він твердо відповідав:

«Це мій вибор. Я взрослий циган, знаю, шо роблю, і я нікого за собой не тяну».

«Тоді вже, трошки позже, всі успокоїлися. Вже не кричали, просто казали: “Ну дивись за собой, акуратно там. Не їдь там, де тіжолі бої.” А я думаю: як це не їхать? Шо я скажу на фронті — “мені дядько не розрішає”? Циганска тєма».

Після військкомату Януш пройшов навчання як гранатометник РПГ і потрапив у 129-ту окрему бригаду територіальної оборони, яку пізніше було доєднано до ЗСУ. Януш був єдиним ромом у бригаді, але жодного упередженого ставлення з боку побратимів не відчув. Навпаки — хлопці його підтримували й навіть пишалися тим, що служать пліч-о-пліч із ним. «Пацани наоброт за мене всігда були і другим казали: “Ось з нами циган воює”», — згадує він. У військових умовах важливо було не національність, а надійність — саме це Януш і показав. Згадуючи про службу, чоловік додає:

«З нами воювали, чеченци, азєрбайджанци, українци. Я їм включав циганску музику — я не стидаюся своєй национальності. Ми сиділи в посадках, колонка у нас була. Я включав полічкі циганскі (традиційна ромська танцювальна мелодія) — ракоре́ (нециганські хлопці) танцували під них»

За час служби, разом із побратимами він захищав Кривий Ріг, Нікополь, Запоріжжя, Херсон, а також брав участь у боях за Авдіївку. Саме Авдіївка залишила найсильніші спогади:

«Ми пішли у Авдєєвку, направили нас. Там я встрітив командіра другой бригади. Він дивиться на мене, а я з автоматом стою. Каже: "Ти з автоматом ідеш сюда? Викинь його на х…й. Він тобі там не поможе". Коли ми попали в саме пекло, в посадки, тоді я поняв, чого він так сказав. Там таке мєсиво було, я на всю жизнь це запомнив, у ракора там серце лопнуло од переляку. Як уходить на позіцию, я прощався з сім’йой: з жінкою, з тітками, попрощався і пішов, я божусь тобі. <…> Ми за восєм днів спали десь десять-двєнадцать часов, бо нереально було — танки по тобі стріляють, гради, а ти постояно на зарядкі РПГ, одбиваєшся».

Під час важких буднів на фронті, між боями і вогнем, Януш завжди думав про свою родину. Війна навчила його цінувати кожну хвилину миру і кожен спокійний момент із дітьми. Саме ці думки стали для нього справжнім стимулом триматися й боротися — щоб повернутися додому і побачити, як ростуть його діти.

Діти Януша пишаються своїм батьком. Молодший Даня із захопленням каже, що коли виросте — теж піде служити. Та сам Януш не хоче для них такого шляху. Він зробив свій вибір і пройшов крізь війну, щоб його діти не мусили цього робити.

На фото: Януш Марковський (в центрі) з побратимами. Фото з особистого архіву пана Марковського

За час служби у Януша народилася третя дитина. Через війну він майже не бачив малюка — перший рік після народження провів безперервно на фронті. Лише на другий рік він зміг повернутися додому. І повернувся як батько, який показав, що фронт — це не лише зброя, а передусім любов до родини і турбота про спокійне дитинство. Народження третьої дитини стало не просто символом продовження життя, а нагадуванням, що навіть у найважчі часи життя триває.

Після всього пережитого — танкових обстрілів, втрат побратимів і важких прощань — Януш повернувся зовсім іншим. Війна змінила його світогляд, змусила переосмислити життя та пріоритети. Сьогодні він хоче лише одного — щоб війна якнайшвидше закінчилась, щоб бути поруч із родиною, бачити, як ростуть діти, і просто жити.

Януш пройшов крізь війну, щоб життя мало майбутнє.