Від Освенцима до Нью-Йорка — і назад до себе: шлях Йоанни Талевіч

Society

Як воно — виростати поруч із колишнім концтабором Аушвіц, коли ти — ромська дівчинка? Як сформувати характер, якщо ти — єдина ромка в школі міста, яке вигнало твою громаду? І що залишається від мрії, коли бачиш її лише з вікна лікарні?

У цьому епізоді — особиста історія Йоанни Талевіч. Антропологиня, активістка, співзасновниця польського Фонду W Stronę Dialogu  («Назустріч Діалогу») розповідає про свій шлях, який почався задовго до 2022 року — до того, як її команда ініціювала допомогу тисячам ромських біженців з України.

Довідка: Йоанна Талевіч — ромська антропологиня, активістка, співзасновниця та керівниця польського фонду W Stronę Dialogu ("Назустріч Діалогу"), який підтримав тисячі вимушених переселенців ромського походження з України після вибуху повномасштабної війни. Спеціалізується на темі ромської спільноти, міжкультурній освіті та протидії дискримінації. Викладала в Ягеллонському та Варшавському університетах, працювала у Музеї Аушвіц як радниця з освітніх програм. Стипендіатка програм Fulbright, Columbia University та Democracy & Belonging Forum при UC Berkeley. Представниця Польщі в International Holocaust Remembrance Alliance. Авторка досліджень з питань ромської ідентичності, історичної памʼяті та становища ромських біженців з України. Ініціювала створення Центру ромської спільноти у Варшаві та входить до експертної групи Міністерства освіти Польщі з питань інтеграції дітей з України.

У Йоанни Талевіч було небагато шансів на «типове дитинство». Вона виросла в Освенцимі — місті, яке пам’ятає жахи концтабору Аушвіц. У жовтні 1981 року в Освенцимі стався антиромський погром — близько 100 ромів були змушені залишити місто з документами без права повернення. Йоанна залишилась — із мамою і бабусею. 

«У комуністичному суспільстві, пізніше в соціалістичному, не говорили про меншини, різноманітність, ідентичність. У дитинстві я зовсім не замислювалася над тим, чим відрізняюся від інших дітей. Хотіла бути такою ж, як усі. Вважалось, що ми всі — поляки й польки, і ми між собою однакові. Це в теорії. Але правда в тому, що ми не однакові — і ці відмінності існують. У моєму випадку вони були очевидними. Коли я пішла до школи, то вперше це усвідомила. Я була єдиною ромською дитиною в Освенцимі, яка на той момент пішла до школи після погрому 1981-го року». 

Попри намагання родини забезпечити Йоанні спокійне дитинство, у школі вона зіткнулась з неприємною реальністю. Діти дистанціювались — і вона швидко зрозуміла, хто ще перебуває на марґінесі — і трималась із тими, кого також не приймали.

«У школі, коли мене відштовхували, я як дитина дуже добре це відчувала. Було ясно, що мене не приймають, що ніхто не хоче сидіти поруч. Тоді я знайшла друзів, яких теж трохи відкидали. Хтось був з біднішої родини, когось пізніше перевели до школи для дітей з труднощами в навчанні. А мені з ними було добре, ми знаходили спільну мову… Я була щаслива, не відчувала себе нещасною. Або, можливо, просто це десь відсунула у підсвідомість. Але в якийсь момент щось у мені зламалось», — пригадує Талевіч.

Вона стала однією з тих, кого боялися. Не через статус, а через готовність відповідати на агресію — у прямий спосіб. Це змінило її позицію в класі, Йоанну почали сприймати як лідерку серед дівчат. Її обрали старостою — швидко, і так само швидко зняли: формальна роль не витримала неформальної поведінки.

«У табелі в мене були хороші оцінки, але за поведінку — погана характеристика. Писали, що поведінка "неадекватна", майже "незадовільна". Якось я навіть організувала прогулянку. Діти з третього класу, зовсім малі, вилазили з вікна (на щастя, з першого поверху) і йшли за мною. Я була для них як провідниця, будувала рух. А вчителі бачили в мені дитину, яка створює проблеми».

Характер, сформований у шкільні роки, не вписувався в очікування традиційної спільноти. Йоанна належить до групи Polska Roma — однієї з чотирьох основних ромських груп у Польщі. Її представники відомі прихильністю до традиційних норм і правил поведінки.

«У моєї тітки вдома були дві пральні машини — окремо для жіночого і чоловічого одягу. Жінки закривають плечі, ноги, мають зібране волосся. Яскравий макіяж не прийнятий. Існує багато чітких правил, пов’язаних із тілом і стосунками між жінками й чоловіками».

Для Йоанни ці рамки були надто тісними. Однак, як зізнається, в результаті вона не обрала ані цілковитий бунт, ані повне підкорення.

«Мій шлях — десь посередині», — переконана Талевіч.

Пошук цього шляху був тривалим. І починався не з університету, а з мрії, яка з дитинства здавалася недосяжною. 

«Я мріяла співати. Мріяла про велику сцену, про танець, про все, що пов’язане з музикою. Хотіла грати на музичних інструментах. Але все закінчилось тим, що я лежала в лікарні і дивилася з вікна на музичну школу, яка була навпроти. Такий собі жарт долі. Бо саме туди я мріяла потрапити. Це було настільки недосяжне, що я й досі жодного разу не була всередині тієї школи». 

Втрата цієї можливості відкрила інший шлях. Йоанна вступила до університету, а далі — до аспірантури. Захистила дисертацію з антропології, пройшла конкурс на посаду викладачки, отримала пристижні степендії, черед яких й Fulbright, навчалась у США, згодом — у Columbia University в Нью-Йорку.

«Я була дуже амбітна. Навіть надто. І діяла так, ніби весь час мусила щось доводити», — зізнається активістка.

Після кількох років викладання в Ягеллонському університеті Йоанна переїхала до Варшави, де почала працювати у Варшавському університеті. У певний момент — паралельно на двох. Водночас брала участь у дослідницьких проєктах, працювала в Музеї Аушвіц як радниця з освітніх програм і виховувала сина.

У 2012 році вона разом із Малґожатою Колачек — колегою з університету та співдослідницею ромської тематики — заснувала Фонд W Stronę Dialogu («Назустріч Діалогу»). Рішення створити окрему організацію визрівало поступово — у розмовах, дискусіях, спільному невдоволенні тим, чого бракує польському суспільству.

«Сам фонд був нашою спільною мрією з. Ми багато ночей обговорювали його створення, випили не одну пляшку вина, з’їли не одну вечерю. Ми говорили про теми, які в польському суспільстві ніхто не зачіпає — про відсутність міжкультурної та антидискримінаційної освіти в школах, про те, як мало люди знають про ромську спільноту».

Фонд з самого початку був фокусований на освіті, інституційній співпраці та зміні підходів до розмови про різноманітність. Йоанна вже тоді була відомою в середовищі правозахисних і громадських організацій. Це допомогло швидко залучити партнерів — серед них музей POLIN, Музей історії польських євреїв та інші інституції.

Через кілька років після створення фундації вона повністю залишила академічну кар’єру й зосередилась на громадській діяльності. Почалась повномасштабна війна в Україні — і це повністю трансформувало фокус організації…

Продовження слухайте у наступному випуску подкасту «Ай ту Жянес. А ти знаєш?».

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі.