Позивний «Мадяр»: як родина ромського військового допомагає адаптації до цивільного життя

Перед початком великої війни та російської агресії в Україні, на території нашої країни за офіційними даними перепису 2001 року, було зареєстровано 47 587 ромів. Втім ця цифра може коливатись та бути втричі більшою. Наприклад, сучасні історики та правозахисники, які працюють з темою ромських спільнот наводять інші цифри: від 90 до 135 тисяч осіб ромської національності.

2022 рік суттєво змінив пріоритет для ромських спільнот України. Багато хто з ромських чоловіків поповнили лави ЗСУ, добровільно ставши на захист Української держави. Велика частина ромських громадських організацій сфокусували свою діяльність на волонтерському напрямі, та вже впродовж трьох років продовжують займатись гуманітарними потребами для найбільш вразливих ромських родин, які мешкають в Україні, а також і для тих, хто вимушено залишив свій дім. Якщо йдеться про ромів, котрі служать у лавах Збройних сил України, наразі складно озвучити точну цифру. І на це є декілька причин. Одна з головних –  це небажання самих ромських військових  говорити про своє походження через дискримінацію та стигматизацію їхніх спільнот у суспільстві. Втім, повномасштабне російське вторгнення та активна участь ромських чоловіків у війні багато чого змінила та змусила суспільство суттєво переосмислити ставлення до ромів.

Один із ромських правозахисників та активістів, депутат Ужгородської міської ради – Мирослав Горват, міркуючи про участь ромів у бойових діях в одному з інтерв’ю підкреслював важливість вшанування пам’яті:

«Якщо ми говоримо про війну, то обов’язково маємо згадати тих людей, які пішли захищати нашу країну. Для мене вони герої. І таких людей серед ромів чимало. Наші хлопці служать розвідниками, танкістами, артилеристами, піхотинцями, тобто, майже у кожному роді військ є роми. Роми – дуже миролюбний народ. І для нас воювати – це щось із геть незрозумілого. Але коли біда приходить у твій дім, коли на нашу країну суне агресор, ми не можемо стояти осторонь».

Водночас Горват також намагається підрахувати більш точну кількість ромських чоловіків, які на війні захищають свої країну від російської окупації. За його словами, лише із Закарпатської області –  це більше сотні військовозобов’язаних чоловіків із ромських спільнот всього регіону.

«Якщо говоримо про всю країну, то цю цифру можна множити на два чи навіть три. Якби їх усіх зібрати, то можна сформувати ромську роту чи невеликий ромський батальйон. Нині частина військових ромів є на фронті. На жаль, є поранені й такі, що не можуть через стан здоров’я та травми продовжити службу. Водночас є військові, які зараз працюють інструкторами та передають свій досвід новим солдатам. Ця війна змінює всіх і кожного, тому мусить змінити й стереотипи щодо ромів», — підкреслює ромський правозахисник.

Юрій та Оля – молода сім’я, що мешкають на Радванці. Це  мікрорайон,  де проживає найбільша кількість ромів в Ужгороді. Юрій – ром за походженням, Оля  – українка. Змішаний шлюб  серед ромів не надто поширене явище. Втім, у цій сім’ї одразу не скажеш, що ці двоє молодих людей є частиною двох різних культур, які вже багато років творять єдине середовище ромської спільноти в Ужгороді. Оля жила у цьому районі змалечку, тож тут і познайомилась із своїм майбутнім ромським нареченим. Зі своїм чоловіком жінка спілкується ромською. Каже, що досконало вивчила її після заміжжя. Але зростаючи серед ромів, з дитинства знала та розуміла основні слова, котрі чула від сусідів. У розмові Оля розмовляє жвавіше та бадьоріше, а Юрій радше слухає дружину та більше мовчить.

На початку повномасштабного російського вторгнення Юрій вирішив добровольцем піти до війська. Не міг сидіти на місці. Бо захищати свій дім та країну – було головним обов'язком. Тоді місцевий військкомат сказав хлопцеві повертатись додому, мовляв, задуже молодий і у нього ще й сім’я. Але хлопець наполіг на своєму. Юрію – 25. У них з Олею троє дітей. У ЗСУ Юрій отримав позивний «Мадяр». 

 – Це того, що певно схожий на мадяра, темніший такий, –  усміхаючись, каже Юрій.

«Мадяр» пройшов одні з найскладніших напрямків фронту: Харківський, Херсонський та весь Донбас. Крайні місяці був на Курському напрямку, де і дістав поранення. Зараз військовослужбовець проходить складну реабілітацію у місцевому госпіталі, що розташований в Ужгороді. Повернутись до буденного життя, Юрію допомагає передусім підтримка дружини, яка безперервно опікується чоловіком. Внаслідок непростої контузії, Юрій має певні труднощі із пам'яттю. Дружина Оля постійно поруч, підтримує долати щоденно нові виклики. Розповідає, що інколи бракує спільноти, в якій вона б могла поділитись разом з іншими дружинам військових своїм болем. Відчути взаємопідтримку та розуміння. Втім, зараз намагається справлятись сама. Головне, що чоловік повернувся з фронту. І жінка має цю виняткову нагоду бути поруч та проходити складний шлях реабілітації разом з чоловіком. 

Юрій каже, що після відновлення обов’язково хоче продовжувати займатись власною справою: бути корисним для інших молодих хлопців своєї громади. Оля запевняє, що підтримуватиме чоловіка в усьому, бо знає, яке пекло він пройшов, будучи на «нулі». Зараз подружжя мріє, аби відновити власні сили, могти знову повернутись у добру фізичну та психологічну форму. І головне – мріють про справедливий мир та можливість жити у своїй країні.