Письменниця Тімея Шрек: «Життя так склалося, що повертаюся до коренів».

Тімея Шрек – письменниця із Закарпаття, викладачка Берегівської гімназії «Опре Рома», в інтерв’ю для «Жянес» розповіла про свою збірку новел «Мертва земля». Зокрема, про історію створення книги та конкретні історії дітей, які лягли в основу, а також – подальші творчі плани.

«Були такі історії, які були мені дуже до серця. Спершу писала ці історії, новели, для себе. Потім вони вже збиралися у книгу»

–  Що стало першим імпульсом для створення книги «Мертва земля»? Чи був якийсь конкретний досвід чи історія, яка визначила напрям твору? Та коли була видана книга?

 –  Перша книга угорською мовою була видана у 2019 році в Будапешті. Назву книги «Мертва земля» перекладено дзеркально з угорської. Я працюю в Берегівській гімназії «Опре Рома», що українською перекладається «вперед роми». Це звичайна угорськомовна школа, але біля місцевого табору, де компактно проживають наші берегівські роми. Тут треба знати, що на Закарпатті найбільший циганський (ромський – ред.) табір в Береговому, тому що тут проживає більше семи з половиною тисяч людей. Коли я йшла працювати сюди в 2009 році, то зрозуміла, що хочу тут лишатися. Тут були такі діти, що достукувалися до серця. І я вже тоді, коли навчалася в інституті в Береговому, почала писати короткі прози, новели, зокрема, про цих дітей, з якими почала працювати. Були такі історії, які я не могла інакше прожити. Були такі історії, які були мені дуже до серця, я дуже хотіла їм допомагати і навіть не знала, як це зробити. Спершу я писала ці історії, новели, для себе. Потім вони вже збиралися у книгу.

У 2016 році в Україні проводився літературний конкурс і я спробувала туди подати заявку. Андрій Курков говорить, що ми там познайомилися. Я там виграла перше місце з новелою «Сирота». Туди треба було подати чотири новели українською мовою. Їх допомогла перекласти моя сестра. Після цього мені пообіцяли, що, якщо у мене видається книга угорською мовою, то обов’язково будемо перекладати на українську. І так сталося, що з’явився переклад цієї книги.

«Я думала, що через дітей зможу і до читачів достукатися. Щоб знали, що відбувається насправді. Хотіла відкрити людям очі»

_{На фото: Тімея Шрек з учнями} 

–  У центрі книги – ромські діти. Чому для Вас важливо звернутися до їхнього досвіду та голосів? Які теми чи емоції Ви хотіли передати крізь їхню перспективу? 

– Коли я пішла працювати в цю школу, то я не знала як буде тяжко. Я практикувала в іншій школі. Але коли мені потрібно було написати курсову, то я писала про звичаї та обряди  ромів. Я ходила в школу, щоб зробити інтерв’ю з директоркою Агнессою Кудрон. І там я бачила, що такий порядок, такі цікаві діти, прекрасні, гарні діти. І я не можу відділити свою роботу від цієї книги, бо це йшло паралельно. Після тривалого часу, коли я з ними вже більше працювала і більше про них знала, то я думала, що треба це комусь розказувати. Треба, щоб всі знали, що дітей ромського походження не треба боятися, що ромських людей не треба боятися. Не треба на них криво дивитися, що вони не так одягнуті, як інші. Вони дуже цікаві. У них звичаї такі фантастичні, колоритні.

Я думала, що через дітей зможу і до читачів достукатися, щоб знали, що відбувається насправді. Наприклад, коли до тебе йде дитина просити гроші, і ти дивишся на неї та думаєш, що вона брудна, і ти кажеш: «Іди звідси!». Але ти не знаєш, що там на задньому фоні твориться. Думаю, що я так хотіла відкрити очі людям, щоб зрозуміти тих дітей.

– Назва «Мертва земля» звучить дуже символічно. Які сенси вкладаєте в цей образ? Чи має він якесь соціальне чи метафоричне коріння? 

– Має. Спочатку була інша назва книги. Я думала дуже багато про циганський (ромський – ред.) прапор. Перша ідея була «16 чакра». Знаєте, це колесо і там 16 дерев’яних палок. І я так думала, що буде 16 новел про 16 дітей. Але, коли вже книжка була в друкарні, то редактори казали, що ця книга не лише про ромських дітей. Соціально дуже багато причетних до цього. Там і звичайні люди є, звичайні діти. Запропонували придумати іншу назву. Також є новела «Рози», і там наприкінці «мертва земля». На що ми кажемо «мертва земля»? Ми кажемо, що «мертва земля» на кладовищі, на цвинтарі, бо там лежать мертві люди. Однак там нічого не мертве, доки є той, хто відвідує наших родичів, які там лежить. Ми приносимо квіти, приносимо свічки, їх запалюємо. І ми про них думаємо. Доти ця земля не мертва. І поки ми згадуємо про людей – вони не будуть мертві. А Закарпаття завжди було таке забуте. Про нас завжди забували, нас відсторонювали. Ну, наприклад, наша влада, що на Закарпатті. Там своє, так завжди кажуть. І Закарпаття така наче «мертва земля», бо тут не будувалося нічого. Сюди великі фірми не прийшли. Ми жили тут при собі, як ми могли. Не було кому піклуватися про нас. І думаєш, що так можна подумати про Закарпаття, про людей, кого не хочуть ще забувати, про кого треба піклуватися.

«У дитинстві я думала, що це соромно, що не треба про це говорити. Життя так склалося, що повертаюся до коренів»

_{На фото: Тімея Шрек з учнями} 

– Як Ви працювали з матеріалом, чи проводили дослідження, спілкувалися з ромськими громадами? Чи історії базуються на особистих спостереженнях та уяві?

– Новели – вони про особисте. Вони в тому вигляді в якому були написані. Це моє життя. Я з 2009 року працюю з дітьми тут біля нашого табору. Я часто буваю в них вдома. Я не боюся піти до них додому, спускатися в табір. Хоча в нас охорона стоїть, що не всіх запускає. Але мене прекрасно знають, бо колись мій батько на возі працював, коня мав, він всім дрова та вугілля возив. І мого тата дуже знають, бо ми й самі ромського походження, але не дуже хотілося про це завжди розповідати. У дитинстві я думала, що це соромно, що не треба про це говорити. Життя так склалося, що повертаюся до коренів. Це було власне бажання, коли я працювала з дітьми. Були тяжкі історії, які я написала. І ще є дуже багато таких, які я не додала в книгу.

–  У Вашій поетичній мові відчувається напруга між реальністю та міфом. Як Ви шукали цей баланс та що він допомагає передати читачеві?

–  Мої діти таку фантазію мають, що інколи вони не можуть відрізняти дійсного і придуманого. Вони можуть мені так розказувати такі історії, що ніби сталися. І придумують, і самі вірять, що так і було. Мені це дуже сподобалося. Коли я почала працювати з ними, то зверталася до свого керівника, як з такими дітьми працювати. Завжди кажуть, що діти брешуть. А я кажу, що вони не брешуть, вони придумують і вірять, що то правда. І я почала думати так, як вони. І так склалося, що інколи моя голова працює, як їхня. Це мені дуже подобається, бо то таке незвичайне. Бо може так краще жити. Бо можемо вірити у щось.

«Після перекладу я не вірила, що я – вчителька з Берегового, яка написала книгу, можу бути такою цікавою для когось»

–  Чи маєте очікування щодо того, як «Мертва земля» сприймається широкою аудиторією? Чи важливо для Вас, щоб книга виконала також соціальну функцію?

–  Це мені дуже-дуже було важливо. Чесне слово, я навіть не думала, що буде таке велике зацікавлення. Коли вийшла книга угорською мовою, то ми відвідували школи, зробили зустріч із читачами. Дуже багато було таких проєктів. Після перекладу я не вірила, що я – вчителька з Берегового, яка написала книгу, можу бути такою цікавою для когось. І тепер, коли я бачу на Фейсбуці чи в Телеграмі, що люди запитують, де можна купити книгу, то я бачу, що вона виконує свою функцію та доходить до людей. І це для мене дуже важливо. І я навіть уявити не могла, що це так буде відбуватися.

–  Який момент створення книги був для Вас найважчим? А який, навпаки, найбільше наповнював натхненням?

– Коли було закінчення і коли була редакція, то треба було забрати пару новел, бо вони не були такі важливі, щоб їх лишати в книзі. І коли треба було щось переписати, то для мене було дуже важко. І коли у цьому році дівчата перекладали на українську мову, то я навіть нічого не казала. Я завжди говорила: «Ви – перекладачі, ви знаєте свою роботу». То буде переклад так, як має бути. Саме натхненне було тоді, коли я писала новели. То була така робота, що давалась мені легко. Коли я починаю писати, то я дуже-дуже багато думаю про твір. Думаю про історію, про характери, про героїв, як написати… Я можу півроку писати одну новелу, але коли я сяду та пишу, то майже готові виходять з-під моєї руки. Я дуже люблю цей момент, коли сяду перед комп’ютером і все виписується. Це дає таку енергію.

_{На фото: Тімея Шрек з учнями} 

– Чи є якісь конкретні історії дітей, які лягли в основу, які Ви можете розказати?

– У першій новелі в книзі йдеться про дитину, про яку навіть уявити не могла, що вона ромка. Вона така біленька, прекрасна дівчина. І мати її була прекрасною. Говорила російською і угорською. Вони з Росії переїхали до нас. Батько дівчини був берегівський ром, але він дуже рано помер, а у матері був рак. Дитина, яка ходила до нас у школу, дуже добре вчилася, і вона завжди розповідала, що її мати хвора. Її мати померла. І про цю тяжку історію ось ця перша новела. Якщо я про неї думаю, то аж плакати хочеться. Вона вже виросла та має свою сім’ю. І тепер, коли ми зустрічаємося, то мені важко її бачити та розмовляти з нею. Але через 10 років я маю таку дівчинку, про яку думаю кожну хвилину, щоб їй якось допомогти.

– Які Ваші подальші творчі плани? Працюєте над новими текстами чи, можливо, плануєте спробувати себе в інших жанрах та форматах? 

– У 2024 році в мене вийшла нова книга «Цвяхи диявола». Це казки та легенди Закарпаття для дітей. І тепер працюю над романом-щоденником, який має робочу назву «Блокпост». Це про війну.