«А ти хто, щоб про це говорити?»: історикиня Ганна Абакунова про академічне право на голос

Society

Чи має право дослідник працювати з темами нацспільнот, до яких сам не належить? І що відбувається, коли самі ці спільноти — не готові ділитися досвідом? Історикиня Ганна Абакунова — одна з перших, хто в Україні на початку 2000-х почав системно досліджувати Голокост. Тоді ці теми лишались майже повністю поза академічним полем, а саме слово «Голокост» — не рекомендували вживати. У цьому епізоді «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» — про академічну етику, закриті спільноти і про те, чому ромська історія досі лишається на марґінесі — навіть у дослідницькому середовищі.

Ганна Абакунова — українська історикиня, яка досліджує геноциди. Вона захистила докторську дисертацію в Університеті Шеффілда у Великій Британії, нині викладає в Альбертському університеті в Канаді, де читає перший у Північній Америці курс про геноцид ромів — з особливим фокусом на події в Україні під час Другої світової війни.

У своїх дослідженнях Ганна зосереджується на темах рятування євреїв і ромів під час нацистської та румунської окупацій, депортацій до Трансністрії, міжетнічних стосунків у довоєнній Європі, радянської політики щодо ромів та змін у сприйнятті Другої світової в Україні.

Попри солідний академічний досвід і визнання за кордоном, Ганна досі стикається з питанням: «А ти хто, щоб цим займатися?». У розмові вона згадує, як їй не раз ставили запитання: «А ти єврейка? А ти ромка? Якщо ні — навіщо тобі це досліджувати?». Навіть коли людина має професійний бекґраунд, міжнародну освіту й роки дослідницької роботи, її легітимність інколи ставиться під сумнів на основі того, що вона «не зсередини» тієї спільноти.

«Часто помічаю, як деякі представники національних меншин відразу ставлять запитання: “А ти хто такий?” — не намагаючись спершу почути людину, зрозуміти її професійні якості чи особисту мотивацію. У першу чергу звертають увагу на етнічний бекґраунд. І мені здається, що це справді проблема. Це може свідчити про те, що деякі закриті спільноти ще не готові поділитися своєю культурою, традиціями, побутом. Немає свідомості, наскільки важливо, щоб їхній досвід був відомий не лише всередині спільноти, а й ширшому колу людей».

Водночас Абакунова наголошує на академічній відповідальності. Адже коли вивчення меншин відбувається з позиції дистанції — без глибокого контакту, діалогу, етичної співпричетності — це створює ризики викривлень:

«Наприклад, у випадку з ромами дуже часто дослідники сприймають їх як об'єкт вивчення. І ця об'єктивізація потім переноситься в реальне життя. Що я маю на увазі: іноді дослідники фіксують певні традиції, але зрозуміли і не запитали [про їхній зміст, — ред.]. Натомість інтерпретували по-своєму, іноді — помилково. Не так, як це розуміється всередині громади. І, звісно, згодом це може спричиняти серйозні проблеми».

Ці викривлення — не випадковість, а наслідок довгої відсутності інтересу й системного замовчування. Упродовж десятиліть теми геноциду ромів не входили до кола суспільно значущих. У науці бракувало базових знань, у публічному просторі — видимості, а в академії — визнання значущості теми. Як пояснює Ганна:

«Тоді взагалі не було уявлення, хто такі роми, чому варто їх вивчати і чому це важливо. Не було знань про те, що вони пережили — як на території України, так і за її межами. А коли немає жодної бази, немає знань — то це не вважається чимось важливим».

Історикиня на власному прикладі пояснює, як важливо мати змогу досліджувати поза межами власного етносу — задля збереження памʼяті й відновлення забутих історій. Ганна Абакунова говорить про себе як про дослідницю «другої хвилі» — бо ще в 1990-х роках в Україні вже з’являлися перші академічні праці, присвячені темі знищення євреїв. Одну з них, зокрема, написав Анатолій Подольський, нинішній директор Українського центру вивчення історії Голокосту.

У перші роки після здобуття Україною незалежності, пригадує Ганна, уникали навіть самого слова — «Голокост». І навіть у 2007-му, вступивши до аспірантури в Україні, вона чула рекомендацію: не використовувати це слово. Його вважали надто «єврейським», а отже — потенційно провокаційним.

«У принципі, в Україні тоді ще не знали, що таке Голокост. Це сприймалося як щось дуже “єврейське” і могло викликати антисемітизм. Принаймні так мені намагалися це пояснити в нашому департаменті — моя керівниця і голова департаменту. Але вони не могли навіть чітко сформулювати чому. Це був просто набір різних упереджень».

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі.